«Литературный конкурс имени Анатолия Бахуты в Новой Каховке
дискредитирован городской властью», - об этом написал местный журналист
Александр Гунько на сайте Таврийские вести:
«Все,
Сашко, з’їли мене», — печально кинув Анатолій Бахута далекого 1988 року. Тоді в
редакції газети «Нова Каховка», у якій ми працювали кореспондентами, відбулися
профспілкові збори, на яких вкотре «розбирали» поведінку Бахути.
Напередодні
він чергував на випуску газети в друкарні і через якусь дрібницю погиркався з
відповідальним секретарем. Той написав на нього скаргу. Мова зайшла про
звільнення Бахути з роботи. І хоч нам, прихильникам Анатолія Павловича, вдалося
відстояти його, це його надломило. Усе життя поету довелося боротися з
несправедливістю, йо го часто оточували нездари, заздрісники. Він не міг
терпіти образу, відразу заводився і міг своєму кривднику сказати прямо в очі:
«Я не розумію, ти дурень чи падлюка?»
Ці спогади навіяв мені черговий конкурс на здобуття літературної премії імені
А.Бахути, який пройшов в Новій Каховці вдруге. Оскільки мене включили до складу
журі, то міг «з середини» побачити, як це робиться.
Перші сумніви з’явилися, коли дізнався склад журі. Головою став літератор з
Херсона Леонід Марченко. Він керував роботою журі… по телефону. А його вказівки
втілювала у життя директор музею Тетяна Лупашко. Тетяна Володимирівна
заслуговує усіляких похвал за те, що утримує музей в належному стані. Але усе
життя вона була інженером, ніколи літературною творчістю чи філологічними розвідками
не займалася. З якого дива їй доручили оцінювати літературні твори, я не знаю.
Ще двоє членів журі – журналісти: заступник редактора «Нової Каховки» Тамара
Путилова і редактор міського радіо Вікторія Деркач. Щодо їхньої компетенції в
літературі у мене теж були серйозні сумніви, які тільки поглибилися із часом.
На конкурс подали твори 8 поетів і 3 прозаїка. Але вимогам конкурсу відповідали
твори лише трьох поетів та одного автора прозового твору. Тобто, вони були
надруковані у видавництвах. Книжки інших авторів виготовлені на принтері,
тобто, це самвидав. Щодо поетичних збірок, то поза конкуренцією була книга
Альберта Боровика «Вглядываясь вдаль». Альберт Михайлович по-хорошому здивував
мене низкою добротних віршів у цьому доробку. Хоча в останні роки я не раз
критикував його за поетичну стилістику пушкінської доби. Утім, зовсім від цієї
«хвороби» автор не звільнився, але у своїй творчості принаймні перескочив у
другу половину ХХ століття. Щодо іншого номінанта — молодого поета Дмитра
Кириченка, то його поезія поки що незріла, юнацька. Читати кілька десятків
віршів про нерозділене кохання і більше ні про що на світі – це, скажу вам,
випробування для будь-кого з членів журі. «Басни» Володимира Вітюніна
страждають архаїкою, хоча техніку автор уже відгострив. Тож визначити лауреата
у номінації «поезія» було нескладно.
А от щодо прози вийшло, прямо скажу, «якось по-дебільному». Я наполягав на
тому, що конкурс із прози треба визнати таким, що не відбувся, бо в ньому взяв
участь лише один претендент. Адже, як стверджує «Новий тлумачний словник
української мови», конкурс – «це змагання з метою визначити найгіднішого з
учасників». Якщо лише один учасник – то це, звісно, не конкурс. Крім того, я
вказав ще на одне порушення Положення про конкурс – так званий роман Анатолія
Португальського «З погляду майбуття» не є художнім твором. Це по суті
публіцистично-документальна повість, написана чисто газетним стилем.
На жаль, мої аргументи не подіяли на інших членів журі, усі вони виставили
опусу Португальського по 5 балів у кожній категорії. І тут ми підходимо до ще
одного сумного факту. Категоріями, за якими журі виставляло бали стали:
актуальність, стилістика, емо- ційність, грамотність. Зрозуміло, що такі речі
не мають стосунку до художньої оцінки твору. Актуальність — це для газетних
статей, а не для трагедій Шекспіра чи поем Шевченка. Емоційність – штука
суб’єктивна. Емоційним може бути цілком бездарний твір. Навіть анекдот з
бородою. Щодо перевірки у письменників грамотності – це взагалі нонсенс. Уявіть
собі, якби пілотів «Формули-1» оцінювали за знання правил дорожнього руху.
Грамотність перевіряють в учнів чи студентів через диктанти і тести. А
письменників оцінюють за новаторством стилю, яскравістю і новизною художніх
образів, оригінальності форми твору тощо.
— Ми можемо змінити категорії оцінювання тільки наступного рку, — заявила
інженер Т.Лупашко. Мої звертання до завідуючої відділом культури Віри Іванової,
її заступниці Наталії Зарудної, заступника міського голови, який курирує гуманітарну
сферу, Володимира Сироватки розуміння не знайшли. Кінець-кінцем я звернувся до
міського голови Володимира Коваленка.
Вислухавши мої аргументи, Володимир
Іванович скрушно зітхнув:
- А що мені робити? Перевищити свої повноваження? – очевидно, він мав на увазі,
що не може відмінити рішення журі. Але ж мер затверджує його, а потім видає
відповідне розпорядження. Однак на цей раз чиновництво перемогло літературу.
Адже уже були виділені кошти, і їх треба було «освоїти». І дарма, що
нагородження премією імені Бахути бездарного, безпорадного і художньо
нікчемного твору — це ганьба для всього міста.
І як вам, люди, не набридне
Водить себе у ліс оман:
Туманне кутать в очевидне,
А очевидне – у туман?
Ви вбили безліч нерозквітлих
Думок ворожих і своїх,
Немов навколо стільки світла,
Що затулять його не гріх.
Так писав Анатолій Бахута у «Сталевих бризках», які він творив наприкінці
1960-х років. Як бачимо, за півстоліття світ мало чим змінився. Утім, надії на
його еволюцію залишаються. Чиновники, про яких я писав вище, пообіцяли, що мої
пропозиції і зауваження врахують у майбутньому. Але ганьбу за оцінювання
премією великого поета відверто графоманського твору вони уже не змиють ніколи.
Олександр ГУНЬКО