Як народжується поезія під час війни? А особливо тоді, коли ти щодня тримаєш оборону? Про це знає військовослужбовець 34-ї окремої бригади морської піхоти у складі 30-го корпусу морської піхоти Військово-морських Сил ЗСУ Сергій — боєць із позивним "Талісман".
На війні він з першого дня російського вторгнення. Воював на Луганщині, Донеччині, був на Бахмутському напрямку. Звільняв Херсонщину й обороняє її зараз. Його вірші — спосіб пережити все побачене, упоратися з емоціями й підтримати інших.
Ми поговорили з "Талісманом" про війну, його шлях на ній та поезію. Це третє інтерв’ю, підготовлене в межах проєкту “Захисники Півдня”.
Сергію, як та коли пов’язали своє життя зі Збройними Силами України?
— Я родом із Вінницької області, але проживаю в Кіровоградській. Раніше жив у селі, а після одруження переїхав до Кропивницького. Я пов'язав своє життя з військом це десь у 2015 році, коли на строкову службу пішов. А потім, уже 24 лютого, у перший день повномасштабної війни, знову вирішив іти захищати країну. Дружина і теща не відпускали, але я взяв рюкзак, закинув його на плечі й пішов у військкомат.
Як далі розвивався ваш шлях? Де служили? На яких напрямках?
— Я служив на багатьох напрямках. Спочатку був у 57-й бригаді, в окремому взводі протитанкових керованих ракет. Наш бойовий шлях почався в Луганській області, у місті Гірське. Ми зайшли туди, а воно вже було в оточенні. Ледь вдалося звідти вибратися — ми були серед крайніх, хто виходили.
Потім були інші напрямки. Донецький напрямок практично нашої 57-ої бригади був і Херсонський — на момент визволення Херсона ми перебували в Херсонській області. Березнегувате, потім зайшли в Давидів Брід, Сухий Ставок, і звідти рухалися в бік Бериславського району. А далі нам повідомили, що буде ротація та доукомплектування, і нас направили на Бахмут.
Бахмутський напрямок, Донецький напрямок — там просто до позицій доходиш, і відстань до росіян інколи була всього 30 метрів. Усі сиділи в окопах: вони — попереду, ми — в лісосмузі. Бувало так, що через дорогу: вони з одного боку, ми — з іншого. І в таких умовах нам доводилося перебувати.
На Херсонщині на більшій відстані були — в окопах закріплювались, у лісосмугах. Коли заходили з боку Березнегуватого, переправлялися через річку й виходили на Давидів Брід та Сухий Ставок — це була наша зона відповідальності. Також працювали в районі Великої та Малої Олександрівки.
Там було багато батальйонів. Попереду був сад, де стояли росіяни, і вони постійно намагалися прориватися групами — заскакували-вискакували, заскакували-вискакували. Бої були з використанням танків і бронетранспортерів. Піхоту на Херсонському напрямку більше використовували для закріплення позицій.
Чи були ви до цього пов’язані з Херсонщиною? Чи вперше, коли звільняли, побували тут?
— Так, я раніше був пов’язаний: проходив тут строкову службу і любив їздити на море. Особливо подобалося відпочивати в Залізному Порту. Хотілося знову туди повернутися — це мене й мотивувало.
Херсонщина мене дуже вразила під час звільнення населених пунктів. Коли ми заходили в Давидів Брід, Велику Олександрівку та інші села, люди зразу підходили до нас і питали: "Хлопці, що вам треба?" Приносили їжу, усе необхідне.
Якщо нам в окоп потрібна була ковдра, вони без вагань знімали її зі свого ліжка й несли нам. Люди там надзвичайно добрі — навіть добріші, ніж у багатьох інших регіонах.
Чому "Талісман"? Звідки такий позивний?
— На початку війни в мене був командир Юрій, який, на жаль, загинув. Якось ми стояли разом, він подивився на мене й сказав: "Ти такий маленький, щупленький — будеш "Талісманом". Після одного з виходів, коли весь наш взвод повернувся живим, це прізвисько до мене й приклеїлося. Якщо я йду на позиції й ми всі повертаємося, значить, я "Талісман", талісман нашого взводу.
Коли прийняли рішення перевестись з 57-ої до 34-ої бригади? І чому?
— Я перевівся в цю бригаду, здається, 1 червня 2025 року. Мене більше тягнуло на південь — ближче до дому, щоб не бути так далеко. Я вже довго служу й не бачу свою родину. У мене є дружина і син. Коли я пішов воювати, синові було лише п’ять місяців. Зараз йому вже чотири з половиною роки. Бачу його тільки тоді, коли вдається поїхати у відпустку.
Мене тут добре прийняли, бо в цій бригаді вже служили мої знайомі. Тож можна сказати, що я прийшов служити до своїх. Вони запропонували перейти до них. Працювати разом, допомагати й наближати перемогу на цьому напрямку.
У чому для вас особливість захисту Херсонського напрямку?
— Особливість в тому, щоб не допустити ворога далі, щоб вони не змогли просунутися до тих місць, де живуть мої рідні. Я хочу, щоб вони не відчули те, що зараз доводиться переживати людям тут, і щоб не потрапили в окупацію, як це було з Херсоном, щоб не пройшли через той самий жах.
Ви змінили не лише бригаду, а й спеціалізацію. Ким наразі служите? Які завдання виконуєте?
— Зараз я працюю з дронами — займаюся логістичним забезпеченням різних "пташок". Це робиться для того, щоб пілоти могли знищувати ворога ще на підступах до правого берега і там, де вони закріпилися на лівому. Ми робимо все, щоб вони не просунулися далі, не нашкодили і не змогли переправитися сюди.
Зараз війна перейшла на новий рівень — тепер головну роль відіграють дрони. Тому дуже багато залежить від нашої роботи на всіх напрямках. Якщо ми працюємо тут, на цьому напрямку, — від нас залежить ситуація на Херсонщині.
Зараз ми забезпечуємо всім необхідним хлопців, які тримають позиції на лівому березі. Це й боєприпаси, і їжа, і вода — усе, що потрібно. Також ми забезпечуємо "очі в небі" — дрони, щоб бачити, де знаходиться ворог. Завдяки цьому можемо попередити наших бійців і зупинити загрозу ще до того, як вона зашкодить нам.
То зараз іде війна технологій?
— Зараз у війні дуже багато залежить від технологій — наземних дронів, повітряних, тих, що можуть плавати. Технологій стає більше, але найголовніше все одно — люди. Без людей нічого не працюватиме. Дроном керує людина.
Той самий острів на лівому березі теж тримає людина — дрон там не посадиш, і він сам не зможе утримувати позицію. Навіть наземний комплекс-дрон потребує людини, щоб замінити акумулятор або запустити його знову.
Тому я впевнений: як би не змінювалися технології й сама війна, без людей не обійтися. Люди були потрібні, є потрібні й завжди будуть потрібні.
Чи є у вас особистий принцип або правило, якого дотримуєтесь протягом всього періоду повномасштабної війни?
— Так, можна сказати, що є певні правила. Потрібно поводитися так само уважно, як коли йдеш по вулиці: дивитися не лише вперед, праворуч чи ліворуч, а ще й вгору та під ноги. Бо ти ніколи не знаєш, звідки може бути загроза.
І найголовніше — слухати. Якщо не слухаєш, можеш пропустити щось дуже важливе — пораду, попередження або підтримку. А інколи саме в словах інших може бути підказка чи вихід із ситуації.
Що дає наснагу триматися в таких складних умовах Херсонського напрямку?
— Мотивацію сім'я дає. Я думаю про те, що якщо ми вистоїмо, можливо, ворог здасться. Або ми зможемо їх відбити, і настане момент, коли ця війна закінчиться. Тоді я повернуся додому й знову побачу, як росте мій син.
Моя головна мотивація — це родина і мій син, до якого я дуже хочу повернутися. І найбільше я не хочу, щоб війна коли-небудь дійшла до них. Це і є найсильніший стимул триматися далі.
Коли почали писати вірші, і як це сталося?
— Я почав писати ще зі шкільних років. Потім, коли навчався в училищі, складав переважно жартівливі вірші. У нас тоді була музична група, ми виступали на різних заходах. Я грав на гітарі, а зі зімною були хлопці — Денис і Ігор. Зараз Ігор теж воює, а Денис служить у поліції. Тоді я писав різні привітання на дні народження, жартівливі пісні, а потім ми накладали на це музику. Робив це для себе, можна сказати.
Після початку повномасштабного вторгнення я почав писати набагато більше. Поезія дуже допомагає — коли виписуєш свої емоції в рядки, виливаєш на папір, стає легше всередині.
Поговорити інколи теж потрібно, але не все можна сказати навіть рідним. Я не можу повністю розповісти дружині, бо вона не зрозуміє того, що відбувається тут, на війні. А вірш написав, прочитав написане, пережив ці емоції ще раз — і вже трохи спокійніше.
Про що писали раніше і про що пишете зараз? Чи вплинула війна на тематику віршів?
— Звісно, вплинула. Раніше я писав переважно жартівливі речі або просто про свої відчуття. Навіть привітання дівчині — тепер уже дружині — на кшталт "Доброго ранку" чи "Доброї ночі" я часто складав у формі віршів. Щодня намагався написати щось легке, жартівливе або ніжне.
Зараз, звісно, все змінилося. Емоції стали сильнішими, і вони тиснуть на голову. Те, що в думках і на душі, — те й виходить у віршах. Я пишу те, що бачу навколо. От буквально кілька днів тому вийшов на вулицю в Херсоні — і там же написав вірш про це місто.
Це якраз був день — чотири роки після початку повномасштабної війни. Я написав вірш про снаряд, який прилетів, повалене ним дерево, вирву від удару. І ще за вікном тоді йшов сніг. Я описав усе це у вірші, і в кінці додав кілька рядків про себе.
Минають дні, немов години.
Проходить так життя моє.
І так завжди, і так щоднини.
А де поділось це своє?
І сонце не таке яскраве,
і їжа вже не та на смак,
і дерево лежить тут браве,
яке снарядом збив русак.
І на душі як кіт шкребе,
втрачає сенси навкруги.
Немає значення нічого
цієї сніжної пурги.
Чи це депресія є якась,
чи втома від усього цього,
щоб мрія хочу я збулась,
та просто жити, лиш для того.
А може сон. Я у вісні,
і все оточення не те,
місцевість інша у вікні,
і сніг не сильно так мете.
І люди добрі та щасливі
живуть в домівках у своїх,
рідні і ближні ми важливі,
і бачимо поруч зараз їх.
Відкривши очі, розумію,
що все реальність, а не сон,
і знов іду, роблю, що вмію,
під вибухи снарядів тон.
Чи знають побратими, що ви пишете вірші? Як реагують?
— Так, знають. Мої теперішні побратими дізналися про це, коли я подав свої вірші на конкурс. Вони про все дізналися вже тоді, коли я переміг і сказав, що мені потрібно поїхати на нагородження. Вони здивувалися: "На яке нагородження?" Я відповів: "Пишу вірші, подав їх на конкурс — і переміг".
Тоді вони попросили мене щось прочитати. Я зачитав кілька віршів — їм сподобалося. Відтоді знають, підтримують і ставляться до цього дуже добре.
А у якому конкурсі перемогли?
— Це був конкурс імені Тараса Григоровича Шевченка для поетів Збройних сил України. Його проводили саме для військових. Я поїхав на нагородження до Києва, там мені вручили диплом.
Також надрукували маленьку "захалявну книжечку" — як у Шевченка колись. Він у такій маленькій книжечці записував свої вірші й ховав її за халявою чобота. Нам зробили щось подібне: надрукували поезії переможців, додали фотографії, і цю книжечку нам урочисто вручили.
Це був перший ваш конкурс ?
— Так, це був мій перший конкурс, тому що раніше я взагалі серйозно поезією не займався. Я ніколи не подавав свої вірші кудись офіційно — писав лише для себе, для рідних або викладав інколи щось у соцмережах. Я навіть не думав про поезію як про щось більше, просто висловлював свої почуття.
Вірш, який переміг, про що він?
— Про життя й про війну. У ньому все й про мою сім’ю. Просто цей вірш написав... Коли закінчиться війна і мій син запитає... Моя сім’я виїхала за кордон у перші дні вторгнення, а я залишився виконувати свої завдання. І я думаю: кожна дитина, кожна людина після війни обов’язково запитає когось поруч — що він робив у цей час?
У цьому вірші — ніби звернення сина до батька про війну, про виконані завдання, про життя, яке треба цінувати й берегти.
Які рядки найбільше зараз тримаєте у серці?
— Є кілька рядків про життя. У них я вклав усе — і своє ставлення, і те, що переживаю, і ситуацію, яка відбувається навколо.
Життя нам дане лиш одне.
Не витрачай на злість, зневагу.
Цінуй й люби — це головне.
Даруй свою людську повагу.
Ці рядки про те, що все може змінитися в будь-яку мить. Ми можемо раптово втратити когось, і тоді шкодуватимемо, що не цінували цю людину раніше. Тому важливо говорити людям: "Пробач". Потрібно говорити, що ви їх любите, цінуєте і поважаєте. Дарувати людям свою любов. Коли ти віддаєш щось від себе — це обов’язково повертається.
Ви займаєтесь логістикою — це точність, розрахунок. Поезія — це творчість, емоції. Як вдається це поєднувати, балансувати?
— Буває так, що роботи дуже багато, настільки, що вже не помічаєш ні часу, ні години, ні коли їв востаннє. Просто знаєш: треба зробити — і робиш. Виконуєш завдання одне за одним. А коли нарешті з’являється хвилинка перепочити, сидиш і думаєш: "Так, треба".
Це дуже допомагає розвантажити голову. Коли я записую те, що відчуваю, мені стає легше. Я не думаю про риму й нічого не вигадую. Просто пишу про те, що відбувається. І мозок трохи заспокоюється, потім відчувається полегшення — ніби розслабився — і вже далі працювати.
Тобто буквально поезія вас рятує іноді від якихось емоційних зривів, від втоми?
— Так, звісно. Поезія справді рятує, бо допомагає переживати реалії теперішні. Ти ніби виливаєш у вірш усе, що в тебе на душі — свої переживання, страхи, сумні моменти чи навіть радість. Поезія допомагає пережити.
Коли я читаю свої вірші людям або викладаю їх в інтернет і бачу їхні реакції — підтримку, теплі слова, те, що це їх теж мотивує. Коли розумієш, що твої вірші можуть підтримати когось іншого, пережити якісь періоди, з’являється бажання займатися цим і далі.
Про що мрієте? Можливо, видати збірку після перемоги?
— Ні, ну збірка — це вже серйозний крок, якщо зосереджуватися на поезії професійно. Але я пишу, перш за все, для себе. Якщо комусь ще цікаво, значить, виходить, що і для інших теж. Можливо, колись я зберу всі свої вірші разом, перегляну їх. Щось допрацюю чи зміню. І тоді вже можна буде подумати про видання збірки.
Але мрію, чесно, навіть не про це. Мрію написати такий вірш, у якому будуть рядки про те, що війна вже закінчилася і я вдома. Щоб люди більше не гинули, щоб усі могли бути поруч зі своїми рідними. І ти вдома, біля сім'ї.
Ну, це неодмінно буде.
— Сподіваюсь. І в найближчий час.
Проєкт "Захисники півдня" розповідає про захисників і захисниць Херсонщини, людей з інвалідністю та волонтерів із прифронтових громад. Він покликаний сприяти збереженню історичної пам’яті, формуванню нових культурних наративів та протидії російській пропаганді.
Матеріал підготовлений за підтримки International Media Support (IMS).
Джерело – Суспільне
