Володимир (позивний «Кіпіш») пам’ятає ранок 24 лютого 2022 року до дрібниць. Херсон. Йому 21. Близько п’ятої ранку його розбудили вибухи з боку Чорнобаївського аеропорту – удари почалися ще о 4:30. Він жив приблизно за 4 км по прямій, тож звук був не «десь далеко», а впритул, ніби війна відразу зайшла в дім. Новини Володимир читав і розумів, що це можливо, але коли «можливо» стає реальністю, перші хвилини – не про паніку, а про рішення.
Близько сьомої ранку він посадив маму на останній рейсовий автобус до Тернополя. «Останній» – слово, яке потім довго дзвенить у голові. Провівши її, Володимир зателефонував другові з військової кафедри: домовилися без зайвих слів – і пішли до військкомату. Того ж дня він мобілізувався в міському РВК і потрапив на службу до 124 окремої бригади ТрО.
Поки місто ще намагалося зрозуміти масштаб вторгнення, події на Херсонщині розгорталися стрімко. Близько десятої ранку російські війська зайшли в Нову Каховку й демонстративно вивісили свій прапор на Новокаховській ГЕС. А приблизно об 11-й годині російський десант висадився з гелікоптерів і зайняв позиції в районі Антонівського мосту, Антонівки та Садового, намагаючись перерізати ключові напрямки й добити оборону на підступах до Херсона.
Саме там, біля Антонівського мосту, Володимир опинився у перші ж дні. Разом із тероборонівцями 124 бригади, підрозділами 59 мотопіхотної та 80 десантно-штурмової бригад українським силам вдалося вибити російський десант і втримати позиції під мостом – той рубіж дав шанс нашим підрозділам виходити з оточення з боями під ударами та обстрілами. Над районом працювала російська авіація; удари з повітря посилювали тиск, і це відчувалося щохвилини: коли небо «чужинецьке», земля стає удвічі важчою.
Того самого дня російські війська захоплювали міста області та критичні об’єкти: Генічеськ, Скадовськ, Каховку, Нову Каховку, Таврійськ, Каховську ГЕС і Північнокримський канал. Ситуація стискалася, як кільце.
25 лютого бої в районі Антонівського мосту тривали, але ворогу вдалося взяти його під контроль. Для оборонців це означало жорстку реальність: не вистачало особового складу, важкого озброєння і часу. Довелося відходити – не тому, що «не хотіли стояти», а щоб зберегти людей і мати шанс продовжити опір. Херсон затамував подих: усі чекали штурму міста.
Штурм почався 1 березня. Російські сили наступали з боку аеропорту на Миколаївське шосе, рухалася техніка, під вечір у місто зайшли танки та БТРи, закріплювалися в кількох точках й окопувалися, почалися вуличні бої. У цей день у Бузковому парку на вулиці Нафтовиків загинули близько 30 бійців тероборони, які намагалися зупинити російську колону, маючи переважно легке озброєння. А 2 березня вранці місцева влада повідомила: місто повністю оточене.
Після боїв і фактичного захоплення Херсона багато хто розосередився, готуючись до партизанської війни. Володимир теж. Та саме в окупованому місті його взяли в полон. Росіяни швидко зрозуміли, що він офіцер: почалися допити, психологічний тиск, спроби зламати волю. Він згадує тортури струмом, побиття, постріли біля голови, примус до співпраці. Найпідступнішою була ізоляція: брак інформації перетворюється на голод, а ворог цим маніпулює – «Київ уже здався», «усе скінчено».
Його тримала проста, але залізна логіка. Він міг трохи привідчиняти вікно й чув нашу артилерію з боку Миколаєва. «Якщо Миколаїв тримається – Київ тим паче», – думав він і тримав у собі віру. А щоб не втратити себе, тихенько співав українські патріотичні пісні та гімн – як внутрішню опору, як доказ, що він живий і не зламаний.
Згодом Володимиру вдалося втекти з полону, а потім – вирватися й з окупованої території. І перше, що він зробив після виходу на підконтрольну Україні землю, – знову призвався до війська. Далі були посади заступника командира роти з МПЗ, потім заступника командира військової частини з МПЗ, служба в 9 армійському корпусі та 12 армійському корпусі у групі організації інформаційного впливу. За цей час він пройшов різні відтинки війни – був учасником Запорізького контрнаступу, працював у контексті оборони Авдіївки, а також на Покровському напрямку. Це – різні типи боїв, різний темп і різна ціна, але одна спільна риса: витримка людей і потреба тримати не лише позиції, а й мораль, сенси, зв’язок між підрозділом і країною.
Та паралельно в ньому жила навичка ще з «гражданки» – і саме вона із часом стала його другою спеціальністю на війні. До служби Володимир системно займався візуальним і цифровим контентом: робив графіку, знімав і монтував відео, будував комунікацію в соцмережах не «постами заради постів», а як повноцінну систему – зі стилем, рубриками, логікою зростання, аналітикою та дисципліною. Він умів «пакувати» історії так, щоб їх читали й дивилися: коротко, точно, емоційно – але без фальші.
Згодом до цього додалися й технічні інструменти: створення сайтів і лендингів під завдання рекрутингу та іміджу, налаштування SMM-кампаній, розуміння SEO (щоб потрібні історії знаходилися і в пошуку), автоматизація рутини через ботів (збір заявок, комунікація, маршрутизація звернень), робота з диджитал-маркетингом і сторителінгом. Усе це на фронті комунікацій перетворюється на перевагу: там, де ворог працює масово й нахабно, потрібна професійна, швидка і чесна відповідь – із правильними акцентами, візуалом, ритмом і фактами.
Сьогодні Володимир «Кіпіш» проходить службу як старший офіцер відділу комунікацій 18 армійського корпусу. Його фронт – це зміст і камера, слова й кадри, які тримають правду. Бо війна – це не лише про зброю. Це ще й про те, хто і як розповідає світові, за що стоїть Україна – і чому вона вистоїть.
Олексій Лемешенко
Джерело – Укрінформ
