Доброволець Анна з 14 років була переконана, що війна на Донбасі закінчиться задовго до її повноліття. Проте, йшли роки, обстріли не вщухали. Дівчина вирішила, що має іти на фронт.
Анна – боєць одного з добровольчих батальйонів, що виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку. Навчалась вона у звичайній вінницькій гімназії, а у 2015-2016 роках проживала у США за програмою FLEX. Утім, короткочасна еміграція лише підігріла її патріотизм. Після повернення додому вона успішно вступила до КНУ на політологію й одразу ж взялась за пошуки добровольчого батальйону, щоб якомога скоріше допомогти військовим на передовій.
Добровольчі батальйони в зоні проведення ООС досі існують. Вони виконують бойові завдання на передовій на рівні з іншими загонами української армії. Добробати перебувають під фактичним командуванням ЗСУ, хоча й безліч з них офіційно не є частиною збройних сил.
В інтерв’ю 24 каналу вона розповіла про перші бойові завдання, роль добровольчих батальйонів у сучасній українській армії та про те, як війна впливає на "жіноче".
Чи хотіла ти абстрагуватись від подій в Україні та емігрувати до Сполучених Штатів після школи?
Абстрагуватися від ситуації виявилось неможливо, та й непотрібно. Думки на кшталт "а що там відбувається/відбудеться" постійно були присутні. США – велика в усіх значеннях країна, але емігрантам там нелегко одразу досягти успіху, це довга і наполеглива праця 24/7.
У який момент ти вирішила, що йдеш добровольцем?
Рішення було прийнято, щойно мені виповнилось 18 років, адже війна продовжувалась. Ще півроку пішло на вирішення побутових справ та пошук підрозділу. Не кожен захоче витрачати час та ресурси на 18-річного бійця із відсутньою підготовкою.
Коли твої родичі дізнались про твій вибір піти воювати?
За два чи три дні до мого від'їзду на вишкіл. Лише попросили ще на тиждень затриматись – провести разом час.
Думаєш, вони були готові до цього?
Думаю, до такого в принципі важко бути готовим. Але вони, очевидно, здогадувались, знаючи мене і мої життєві цінності. Для родини це завжди шок, але варто розуміти, що якщо людина цей вибір зробила – це не рішення сходити в магазин по дорозі додому, а одне з найважливіших рішень у всьому житті, а отже воно свідоме та виважене.
- Ти обрала саме добровольчий батальйон. Чому?
Мабуть, зіграли роль і більш вільний "графік", і мінімальна кількість бюрократії. А також компанія людей, що були добровольцями з самого початку.
Яким зараз є добровольчий рух? Хто керує батальйонами та проводить навчання?
Добробат у 2018 році – це помічники та колеги "збройників". Всі спроби російських та колаборантських ЗМІ вигадати ворожнечу між нами дуже смішні. Пам'ятаю, як після перестрілки з сепаратистами у новинах "ДНР" розповіли, що це була сутичка ЗСУ і добробату.
Інструктори – це цивільні спортивні тренери зі стрільби та фізпідготовки, ветерани добробатів, і ті, хто після служби в ЗСУ обрав шлях добровольця.
Який вид військ ти собі обрала?
Чітке розділення на роди військ для добровольців не актуальне. У нас не було своєї артилерії, тому наша рота виконувала роль звичайних стрільців. Також у нас є підрозділ розвідки та снайпери.
Медиком я стати не змогла – хоча саме туди мене хотіли відправити, як чи не кожну жінку. І справа не в небажанні – чомусь це мені давалось важче, ніж інші напрямки. Хоча мої батьки – цивільні медики. Звісно, основи тактичної медицини я знаю, але усе, що вище – мені з рук валилось. Та й відповідальність є колосальною. Недарма у бойових умовах втрата парамедика є такою ж критичною, як втрата одразу декількох бійців.
Скільки ти навчалась на піхотинця перед тим, як піти на фронт?
Місяць. І ще зо два тижні не виходила безпосередньо на позиції, а перебувала у прифронтовому селі, аби звикнути до бойової обстановки.
Не здається тобі, що цього замало задля того, щоб вести бойові дії?
Насправді, ніхто не починає "вести бойові дії" одразу приїхавши на передову. Багатьом речам вчишся вже там. Спочатку ходиш на пост зі старшими, приходиш на чергування до інших бійців, звикаєш до обстрілів, розпитуєш, і лиш поступово починаєш сам брати участь. Мене з юнацьким максималізмом це в перший місяць дуже чіпляло, і я вічно жалілась командирові, що він не дає мені працювати. Але через нього пройшло багато бійців – і він знав що робити.
Він привів мене на нічну зміну і поставив приймати рішення самостійно, хоч і під його наглядом. В те чергування я пошкодила руку, злякалась кількох котів та собак у полі, прийнявши їх за ворога та згадала всі відомі мені молитви. Після цього я більше не сумнівалась у доцільності поступового навчання.
Чи не бентежило тебе те, що ти працюєш в одному з найбільш небезпечних амплуа на війні – піхотинець?
Бентежило, особливо в умовах "хлібного перемир'я", розпал якого я застала. Ворог дотримувався його аж два дні, а ми були набагато більш обмежені командуванням. Наступної ротації я вже почала роздумувати над більш вузькою спеціальністю коригувальника та другого номера снайпера. Мала честь навчатись у професіоналів своєї справи і, мабуть, присвятила б навчанню ще багато місяців.
Про стосунки між бійцями та жінку на передовій
Розкажи про першу зустріч з командиром та побратимами. Як вони відреагували на 18-річну дівчину, яка бажає служити в добробаті?
Я така не одна у нашому невеликому підрозділі. Загалом ставлення було схвальне, але потрібно було добре пройти підготовку та довести, що будеш для колег не тягарем, а надійним побратимом.
Звісно, вже на передовій були скептики, але знайшлися люди, що підтримали мене. Десь порадою, а десь суворістю – і дали можливість виконувати свою роботу.
Як ти довела, що ти – гідний побратим?
Перестала сперечатись і просто виконувала те, що мені казали. Щось виходило краще, щось гірше, але бігала, розпитувала по тисячу разів. Вже після першої моєї ротації, командир відділення ЗСУ, з яким ми працювали, зізнався мені, що насправді бійцем я була непоганим, але для ефективності навчання треба було мене ганяти і бути суворим. Це треба, щоб від надмірної впевненості у собі я не втратила інстинкт самозбереження.
Чи можеш ти підтвердити або спростувати це твердження?
Це цілком може бути правдою. Однак, у перший же день в батальйоні мене чітко поставили перед фактом – стосунки між бійцями не заохочуються, а будь-який конфлікт через жінку означає, що вона покидає підрозділ. Вже на передовій командири попередили про це ж мене, а іншим солдатам також заздалегідь сказали навіть не думати дивитись на мене, як на дівчину. Та й для мене самої не дозволяти жоден флірт було принциповою позицією.
Що ж до деморалізації – навпаки, один літній офіцер сказав мені, що присутність добре вмотивованої дівчини лиш підштовхує хлопців також проявляти свої найкращі якості як бійців. Деморалізуючим фактом, звісно, могла б бути загибель дівчини, ще й 18-річної. Але ніхто б навіть не думав "підставлятись" через мене, мені й самій вистачало бажання повернутися додому цілою та неушкодженою, при цьому зберігши і життя людей поруч.
Взагалі саме усвідомлення колосальної відповідальності за себе та за інших – запорука адекватних відносин у підрозділі. Навіть там, де жінок немає в принципі.
Це просто красиві слова, чи дійсно існує така тенденція?
Різні люди є – як серед командирів, так і серед жінок на війні. Жінці, аби заслужити повагу до себе як до бійця, просто необхідно показати себе не "середньостатистичною", а хоча б трохи більше. Інакше вона просто не зможе виконати поставлених завдань. Тому елемент сильної віддачі присутній.
Ти дуже талановита дівчина. Як часто ти замислювалась, що це не те місце, де ти зараз маєш бути?
Жодного разу. Так мало бути – я вірю в долю. За відведений мені час на фронті я намагалася робити все, що від мене залежить. І, якщо чесно, вважаю, що могла б зробити більше. Я багато пишу. Побратими, що читали мої замітки, казали: "тобі б у письменники".
Офіцери кликали навчатись у ЗСУ, аби не сидіти в окопі простим піхотинцем. Але, як на мене, саме простий піхотинець – фігура, на якій тримається ця війна і ця лінія.
Коли ти повернулась додому?
Я остаточно повернулась в кінці зими 2019 року. Далась взнаки і хвора спина, і перевтома, і побутові справи теж потребували невідкладних рішень. Ми із командирами прийняли рішення зробити тимчасову перерву на місяць-два, але потім стались незалежні від нас кадрові перестановки, і так я залишилась на цивілці вже надовго.
Чим зараз займаєшся?
Зараз я живу доволі спокійним життям – викладаю англійську та проводжу час із близькими. Досі підтримую зв'язок із побратимами. Хтось вже пішов, хтось досі тримає лінію.
Як війна вплинула на тебе та твоє "жіноче"?
Більш позитивно, аніж навпаки. Я стала набагато виваженішою у своїх вчинках, навчилася самоконтролю, більше стала цінувати час із дорогими мені людьми. Що ж до "жіночого" – все, як і було, трансфер між вечірньою сукнею й підборами та камуфляжем у мене буквально за день відбувався.
Насправді, про війну я зазвичай говорю лиш у колі друзів. Є люди, що знають про фронт набагато більше, були там набагато довше і розповісти можуть краще. Моя історія – лиш одна з сотень тисяч. І це дуже важливо, щоб люди знали. Дівчинка з твого офісу, водій таксі, твій начальник, вчитель твоєї дитини можуть бути серед цих сотень тисяч. А отже, ця війна існує не лише у зведеннях з ООС.
Чи є бажання повернутись назад, на фронт?
Є і було весь час. Не виключаю, що це станеться швидше, ніж я думаю.
Чи вважаєш ти, що зараз війну припиняти зарано?
Війну потрібно не припиняти, а перемагати у ній. На жаль, її штучно затягли настільки, що виключно військовим шляхом прямо зараз повернути території неможливо. Втім, дипломат теж може бути бійцем, а не безмовною жертвою.
Джерело – Вгору
