Вечір 13 листопада. Херсон. Палац молоді та студентів. Гола сцена. Самотній мікрофон.
Люди, що поступово заповнюють ряди поближче. Розмови — про книжки: хто що придбав, хто що збирається купити; про добре, що приїхав, бо давно мріяли; що обов'язково треба отримати автограф. Чекають Жадана.
Нарешті виходить. Представляє гостя губернатор — каже, що вони давні друзі. А далі — він один на цій порожній сцені. Без шоу, без музики, без спецефектів. Він, мікрофон — і глядачі. Чи то, скоріше, слухачі. Бо він читає свої вірші. Вірші з останніх книг. І його уважно слухають, знімають, стрімлять, аплодують, реагують на його питання, пишуть свої. На закид, чи не забагато — дружнє «ні» (хоча «из ряда вон выходящие» (пробачте за Маяковського) трішки були).
Година поезії. Про життя і смерть, про любов, про війну, про віру і пам'ять — про наше життя, навіть коли здається, що зовсім про щось інше. Прості слова без пафосу — від цього почуття гостріші. Чомусь «Погані дороги» Тамари Трунової згадалися.
А ще від цих поезій віє біблійним. Каже, це від того, що спілкується з церковними людьми та вірянами різних конфесій. До речі, вірш, присвячений херсонському священнику, що був у полоні, теж читав. Але все це не про церкву як таку - це про віру. Каже, що чим ближче до лінії фронту, тим більше релігійних символів, і це потребує якогось переосмислення. Загалом, бачимо війну очима поета. Поета і волонтера родом із Луганщини - людини, в якої болить.
Потім радо відповідав на питання — про те, що пише все життя, про свій перший віршований цикл про однокласників і проблеми, з ним пов’язані, які любові до літератури й поезії не відбили. Про письменників-земляків. Про історію написання «Інтернату» і народження героя роману вчителя Паші.
Інколи — про неочікуване. Про те, що його проза в перекладі на англійську і на російську звучить більш жорстко, а перекладена німецькою або польською - набагато м'якша.
Про арешт в Білорусі і свій унікальний закордонний паспорт з анульованим штампом заборони в'їзду до цієї братньої республіки.
Про пісню «Середні віки» білоруського гурту «Brutto», написану на його слова, - як Сергій Міхалок («Я також люблю Міхалка, поважаю його, те, що він робить, його позицію») запропонував зробити спільний проект, і «Рокі», останній альбом «Brutto», таки має 4 пісні на вірші Жадана. Про співпрацю з іншими музикантами — «Собаками», гуртом «Лінія Маннергейма», нью-йоркським джазовим піаністом Фімою Чупакіним.
Про те, що йому завжди щастить на адекватних читачів. Про те, що його надихають люди, спілкування з людьми. Про необхідність навчитися діалогу. Про те, що коли в людини багато роботи — немає часу на кризу. Про подолання сумніву власної недостатньої талановитості — тоді «краще не починати».
І - про любов до Херсона, який у нього асоціюється з сонцем. Що має тут друзів. Що, на жаль, давно не приїздив (востаннє був 2015-го - навесні презентував книгу «Життя Марії», а в листопаді — виступав разом із «Собаками», тоді, до речі. Про великі плани стосовно Херсонщини, які так і не розкрив. Але пообіцяв, що якщо все задумане вийде - приїде наступного літа, і не один, а великою компанією. А ще — у січні.
І наостанок — ще трошки поезії.
Отак він і стояв - один на порожній сцені, без спецефектів, гри світла, музичного супроводу, постійного переодягання або ще якихось прийомів впливу на маси — не намагався сподобатися, а просто читав вірші та відповідав на питання, потім радо фотографувався з читачами та роздавав автографи. Розумний, глибокий, уважний, іронічний і завжди справжній — Сергій Жадан.
P.S. До речі, приїздив наш поет і письменник не один — разом із Святославом Померанцевим, президентом видавництва Meridian Czernowitz, який, звісно, привіз свою друковану продукцію, і відбою від бажаючих купити книжки (не тільки Жадана, а й інших українських авторів) не було. Правда, розташувалися дещо незручно, але то таке, хто мав мету — той пішов додому з новим твором улюбленого автора.
Джерело – Вгору
