У Варшаві нещодавно відбувся четвертий кінофестиваль “Ukraїna!”, який за останні роки вже став традиційною культурною подією на карті польської столиці.
В інтерв’ю Укрінформу директор кінофестивалю “Ukraїna!” Беата Бєронська-Лях розповіла про ставлення до українського кіно у Польщі та чому воно може бути цікавим для польського глядача.
- Пані Беато, яким був цьогорічний фестиваль, чим він відрізнявся від попереднього?
- Щороку мені здається, що той, який відбувається у даний момент, є найцікавішим. Зараз я також маю підстави це стверджувати. У цьому році ми показали нове в українській кінематографії, кіно, яке демонструють на європейських та світових фестивалях. У цьому році під час пошуку і відбору фільмів сама по собі сформувалася провідна тема фестивалю – дорога. Українські герої вирушали у дорогу по Україні, вони переміщувалися з невеликого міста у мегаполіс чи у зворотному напрямку.
Наприклад, їздять по Україні герої фільму “Дике поле”, знятого за мотивами повісті Сергія Жадана.
У дорозі весь час і герої фільму “Додому”, батько і син через пів України їдуть до Криму з тілом сина і брата, аби його поховати.
Герой фільму “Мої думки тихі”, який показано на відкритті фестивалю, також вирушає по Україні у пошуках голосів звірів та птахів. Історія цього кіно – cмішна і банальна, але фільм є дуже мудрим. Головну роль у ньому грає друг нашого фестивалю – Ірма Вітовська, яка торік була нашим гостем. Її не було у Варшаві, але вона приїде до Любліна, де в цьому році ми також робимо український фестиваль.
- А коли відбуватиметься фестиваль у Любліні й якою буде його програма?
- З 6 по 8 грудня. Програма фільмів буде такою ж; можливо, трохи скороченою, але будуть інші гості. Ті, хто не зміг приїхати до Варшави, будуть у Любліні.
- Чи насиченою була програма Варшавського фестивалю?
- Це близько 20-ти фільмів, в основному художніх, але також і документальних, короткометражних і мультиплікаційних. Були також спеціальні покази і супутні події – концерт, кулінарні заняття, читання української поезії, ранки для дітей, виставка картин.
- Складно щороку обирати фільми на фестиваль?
- Складно. Хоча, з іншого боку, маю враження, що це стає робити все простіше, адже фільмів в Україні знімають усе більше. Наприклад, для порівняння: в Росії щороку знімають 200 фільмів, в Україні – 50. Якщо ми щороку показуємо 20 фільмів на фестивалі, то це багато.
Я помітила, що в Україні почали знімати смішне кіно – комедії на зразок американських. Це загальноєвропейський тренд, коли створюються мудрі, але водночас легкі та прості фільми.
Зрозуміло, що ми не уникнули теми війни. Однак, маю враження, що вона вже не є головним героєм, як було, наприклад, у “Кіборгах” торік. Натомість, зараз війна присутня на фоні іншого. Наприклад, гине герой фільму “Додому” і далі наголос робиться на тому, якими є наслідки цієї війни.
- Хто був у цьому році спеціальним гостем фестивалю?
- Приїхав головний герой фільму “Атлантида” Андрій Римарук. Під час урочистого відкриття фестивалю ми показували фільм “Мої думки тихі”, на якому був присутній режисер фільму Антоніо Лукіч і головний герой – Андрій Лідаговський. Були також й творці інших фільмів.
- Ви згадали, що крім збільшення кіновиробництва в Україні, змінюється й тематика кіно...
- В українському кіно мені подобається, що воно показує сучасні події в Україні, коментує ситуацію у країні. Колись таким було польське кіно, якщо порівнювати з польським кінематографом.
- Можна вас попросити детальніше порівняти польський та український кінематограф?
- Українське кіно зараз таке, яке створювалося в Польщі в роки трансформаційних змін у країні наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Тоді також польські режисери захоплювалися американським кіно, режисерів цікавила історична тематика.
Водночас, повернення до історичного кіно дуже добре нині видно в Україні й тим більше – у Польщі. Складно сказати, що це – необхідність чи зацікавлення, але тренд є саме таким. У даному разі треба дати волю творцям: якщо вони хочуть знімати історичне кіно, то нехай це роблять, а якщо хочуть показувати сучасну Польщу – то чому цього не показувати?
Митець має бути вільним. “Мистецтво дає свободу” – так сказав нещодавно під час зустрічі у Варшаві Олег Сенцов.
Думаю, що він правий. У неволі він написав сценарії, оповідання, і я сподіваюся, що матимемо можливість їх побачити і на нашому фестивалі.
- Під час приїзду до Варшави ви організували з ним зустріч. Які враження від неї?
- Так. Я пам’ятаю його як молодого режисера, який хотів знімати, хотів будувати кар’єру. Зараз, п’ять років потому, я побачила людину, яка перебуває у гармонії зі світом, яка сприймає світ таким, яким він є: якщо Путін вирішить його вбити, то так має бути... Він усвідомлює, що Путін є його найбільшим ворогом, але не відчуває до нього ненависті. Тому я сприймаю Сенцова як дуже мудру людину, в якої багато чому можна навчитися.
- Звідки у вас взагалі виникло захоплення українським кіно, бажання організовувати український фестиваль у Польщі?
- Це був певний імпульс. Я довідалася про історію Олега – режисера, якого було незаконно засуджено, а ще раніше – про Майдан. Мій знайомий – нинішній директор Львівського оперного театру Василь (Вовкун – ред.) розповідав мені неймовірні історії про Майдан, я була дуже зворушена. Потім в інтернеті я почала шукати короткі фільми про Майдан.
Це взагалі був період величезного зацікавлення Україною в Польщі. Я тоді теж активно підтримувала те, що відбувалося в Україні. Водночас, у Польщі з’являлося все більше українців, яких ми не знали. Ми взагалі не знали української культури. Тоді ми почали ставати ближчими одне до одного, у мене вже багато знайомих українців, які проживають у Польщі.
Коли я та мої знайомі починали тісніше спілкуватися з українськими жінками, які приїжджали працювати до Польщі, наприклад прибирати будинки, то виявлялося, що це – дуже ерудовані люди.
Я пам’ятаю, як мене одна жінка вчила варити український борщ. Це був для мене початок знайомства з новою культурою. І тоді я вирішила: а чому не показати тут українське кіно? Тоді я ще не усвідомлювала до кінця, яким є це кіно. Я знайомилася з українським кіно одночасно з проведенням першого фестивалю.
Нам завжди казали: немає українського кіно, є лише радянське. Зрештою, коли я розмовляла з польськими журналістами і говорила, що хочу створити фестиваль українських фільмів, то вони запитували: “А таке кіно взагалі існує, це не пострадянське кіно?”
Ні, це не пострадянське кіно, однозначно. Я вивчала українське кіно, переглядаючи фільми. Якщо мені щось здавалося цікавим – я привозила його до Польщі й так пропагувала українське кіно. Зараз я вже можу сказати, що знаю кількох режисерів і в яких напрямах вони рухаються. Мені дуже приємно, що це кіно розвивається.
- Зараз ви напевно є найкращим знавцем українського кіно в Польщі?
- Ні (сміється), є й кращі. Мені ставили запитання: чому саме українське кіно, чи є така потреба, аби присвячувати фестиваль виключно українському кіно? У відповідь я ставила зустрічні запитання: – А ви знаєте назву хоча б одного українського фільму? А когось із режисерів, акторів? – Ні. – Значить, є прогалина, яку треба заповнити.
- Це було тоді, а зараз? Звідки ви черпаєте натхнення, енергію? Чи вони такі ж, як були чотири роки тому?
- Я вже зробила cобі нотатки – як виглядатиме фестиваль у 2020 році. Я вже знаю, що будуть три секції: “східне” кіно, нове українське кіно і польський слід. Я хочу, щоб фестиваль розвивався. Українське кіно – це також спільне кіновиробництво.
Можливо, зараз він трохи занадто гучно називається фестивалем, оскільки ми нагороджуємо лише єдиною нагородою – призом глядацьких симпатій. (До речі, в цьому році його отримав фільм “Додому”.) А моєю мрією є – щоб ранг фестивалю зріс, щоб він був конкурсним, щоб у ньому брали участь молоді кінематографісти, які мали б змогу надсилати свої фільми. Тому, напевно, я маю енергію, адже думаю про наступний фестиваль (сміється).
Найскладніший момент – це пошук коштів. Три роки тому кошти мені виділило місто Варшава на трирічну програму фестивалю. В цьому році даний проект завершується. Зараз я не знаю, чи отримаю якісь кошти на фестиваль, але без сумніву – я старатимуся, щоб він розростався. Ми багато працюємо і в цьому році отримали фінансову підтримку від міністерства культури Польщі. Важливо також, що фестиваль у цьому році відбудеться й у Любліні.
Джерело – Вгору
