Фраза "життя як на вулкані" для мешканців Індонезії звучить буквально. Вулканів тут 78, а мешканців – 265 мільйонів. Десь серед них живуть і наші герої.
"Де Індонезія, а де Україна! Це було головним у моїх критеріях вибору програми на навчання", – розповідає дівчина.
Всі її знайомі навчалися у Німеччині, Польщі, Швеції. Полетіти через екватор у країну вічного літа. Хіба ж не мрія?
Чотири роки тому Рая прилетіла в Індонезію як студентка по обміну. Одружуватись не планувала. У неї навіть хлопець був на той час, але склалося не як планувалося.
"Взагалі, ми з чоловіком познайомилися у різних місцях. Звучить дивно, але як є, – сміється наша героїня. - Моя версія така: ми з подругою були у кемпінгу. Вночі було дуже холодно і ми йшли до гарячих джерел. Якісь хлопці нас підвезли, але розмова не йшла. Зранку один із хлопців хотів мене вразити: показати який він сміливий, як він годує оленя морквою. Але олень був із самицею, і вона напевно теж захотіла нас вразити та забодати хлопця. Я одразу зрозуміла, що хлопець із морквою ще той дурень. Краще з ним не спілкуватися.
Версія мого чоловіка така: я підсіла до їхнього столику у кафе аби дізнатися про екскурсії, що проводить його друг. І записалася на поїздку до кемпінгу. Тоді я розмовляла лише з однією людиною, на решту не звертала уваги. Попросила ввести пароль до Wi-Fi, і не сказавши "дякую", пішла геть. Він одразу зрозумів, що я – хамовита і краще з такою дівчиною не спілкуватися".
Згодом їхнє ставлення один до одного змінили зустрічі каучсерферів (спільноти людей, що люблять подорожі), листування у соцмережах та спільні друзі.
Через рік Рая повернулася до Херсону, але вже знала, що це тимчасово. Бо пара вирішила побратися.
"Мої рідні та друзі були шоковані. Бо одне діло поїхати на навчання, а інше – на все життя, – зазначається дівчина.
Але намагатися змінити мою думку чи заборонити: ні, такого в мене не було. У мене дуже демократична родина – кожен є господарем своєї долі і відповідає за свої дії. Я ж не мала дитина".
Шоку від нової країни у Раї не було. Вона поверталася у місце, де вже мала друзів та кохану людину. Розуміла мову та культуру.
"Якби не попередній рік, то напевно збожеволіла б, бо це різні світи! Є речі, які треба зрозуміти, а є такі, що тільки прийняти, – пояснює героїня. - Найважче звикнути до того, що в Індонезії майже немає тем-табу. Тобі чесно скажуть, що ти погладшала, або виглядаєш сьогодні поганенько. Новий знайомий через декілька хвилин може запитати, які контрацептиви ти використовуєш і скільки тобі платять на роботі. Можуть розповісти про хвороби, сказати, що вже час одружитися чи заводити третю дитину. Ця безпосередність часто дратує".
Рая зізнається, що Індонезія навчила її посміхатися, бути вдячною за те, що має, але за домом та близькими вона періодично сумує:
"Воно ж тільки здається, що на іншому березі трава зеленіша, але хочеться і снігу, і борщу, і мову рідну почути. Ми плануємо повернутися в Україну, пожити якийсь час там. Подивимось, що з цього вийде".
Джерело – Вгору
