Цьогоріч відбулося повернення на «Мельпомену Таврії» ще одних давніх друзів фестивалю - 23 травня Криворізький академічний міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» презентував у Херсоні пластичну виставу-трагіфарс Олександра Бєльського «Спокушені спрагою».
За годину перед очима промайнуло ціле століття - емоційно, яскраво, образно. Чотири актори майже без слів оповіли «сторінки історії країни, якої вже немає» - саме так охарактеризував виставу режисер, закликаючи пам'ятати минуле, щоб не втратити майбутнє. Чотири персонажі «мандрують» по різних історичних подіях, цілком ігноруючи хронологію. Тут і світова війна, і революція, і репресії, і посттравматичний синдром після афганської війни, і наркоманія, тут і бажання вирватися за залізну завісу - і страх перетнути межу, тут і бандитизм, і відверті маніпуляції, і постійна спрага - до життя, до свободи, до інформації - хто що побачив... А також, звичайно, почуття: кохання, відчай, страх, надія...
Олександр Бєльський і сам вважає постановку нетрадиційною з точки зору розуміння історичного аспекту - і глядачі сприйняли її по-різному: хто з ностальгією за минулим - а хто з бажанням розпрощатися з давніми ілюзіями; хто з повним захватом - а хто з питанням, навіщо ворушити старе і чуже (бо вже не сприймають СРСР за батьківщину, бо не побачили «українського сліду» в цій історії, бо виникло багато запитань). Але як би не ставилися до обраної режисером теми, естетичне задоволення отримали всі - від чудової пластики, від акторської гри, від якісної постановки.
Цікаво було не тільки подивитися виставу театру, з яким не зустрічалися цілих 5 років, а й поспілкуватися з нашою землячкою: директорка театру Антоніна Бєльська народилася на Миколаївщині (село Романово-Булгакове Снігурівського району Миколаївської області в 47 кілометрах від Херсона), але її юність пройшла саме в Херсоні. Жила родина далеко від станції, тому повноцінно відвідувати загальноосвітню школу можливості не було. Тож з 6 по 11 клас вчилася Тоня Бабкіна в Херсоні - у школі-інтернаті №1 на вулиці Пугачова. А після школи поїхала навчатися до Кривого Рогу - там знайшла свою долю, свою справу - і залишилася назавжди.
- Антоніно Григорівно, Ваш театр так само продовжує експериментувати та збирати нагороди? За 5 років багато що змінилося?
- Минулого року ми з цією виставою, «Спокушені спрагою», брали участь у конкурсі ГРА, вийшли до фіналу. А в 2019 до цього конкурсу пройшла вистава «По той бік кургану» за мотивами і легендам давніх скіфів, режисером якої є Сергій (син керівників театру Сергій Бєльський продовжує батьківську справу і працює в театрі «Академія руху» з 1995 року - прим. авт.). У нас є традиційний конкурс Придніпров'я «Січеславна» - маємо 5 його нагород, жоден колектив тут нас не перевершив. Остання «Січеславна» - за казку «Русалонька», автор інсценізації та режисер-постановник теж Сергій. Зазвичай ми за пластичні вистави нагороди отримуємо, а тут казка. Усі казали: розмова - це не ваш коник. Вийшло, що наш. Олександр Гнатович зараз працює над «Дон Кіхотом» Сервантеса. Цього року нашому театру виповнюється 25, у нас у Кривому Розі буде фестиваль пластичних театрів. І ми сподіваємося, що й херсонський театр до нас приїде, і ми свій ювілей на фестивалі відсвяткуємо. Із добрих новин - капітально відремонтовано театр, ремонт ще не закінчено, але йдуть завершальні роботи. У нас повністю оновлена матеріальна база - світло, звук, відеоекран, шикарні нові крісла, одяг - усе нове. Театр наш змінився. А я вже 3 роки як депутат обласної ради, член комісії з питань культури, духовності та релігії. Мені цікаво спостерігати, які питання піднімаються, що робиться - і хочу сказати, що дуже багато чого робиться в області - у нас 34 фестивалі, у цьому році, може, до 40 буде.
- Ви справжня патріотка Кривого Рогу...
- До Кривого Рогу я приїхала з Херсона, живу тут близько 50 років, місто стало мені рідним давно, я пишаюся ним - містом-трудівником, дуже непростим, але шикарним. Дороги в нас відмінні, у місті краса, у нас мер чудовий, ми його любимо. Кажуть, де народився, там і пригодився - а я вважаю, що я пригодилася в своєму рідному місті - у Кривому Розі, люблю його, обожнюю. Діти мої звідти не їдуть - хоча ми могли б їх кудись відправити навчатися - ні, мої діти в Кривому Розі!
- Але ви ж і херсонка!
- Херсон я обожнюю! Я звідси родом, вчилася тут в школі, закалка в мене херсонська. Я приїжджаю в Херсон як до себе додому, тому що тут моя юність пройшла, справжня юність. Тут мій улюблений театр, в який я приходила, будучи школяркою, і мені давали костюми на театральні вечори, які я режисирувала в школі. Коли я приносила ці сукні на кринолінах, дівчатка були в такому захваті, тому що це була казка, це було здорово. Херсон - це як відкрити сторінку дитинства, як спогад якийсь, промінчик сонячний. Я завжди з вдячністю згадую свою школу: усе, що я зараз маю і вмію, мені дала моя школа, мої чудові вчителі. Тут я навчилася все робити своїми руками - шити, прати, прибирати, будувати, ремонтувати. І найважливіше - чотири рази на рік навчальна чверть інтернату закінчувалася в театрі Куліша.
- Ви завжди підтримували стосунки з інтернатом, запрошували дітей на свої вистави.
- Я вперше в цьому році не запрошувала, бо вистава дуже доросла. А так кожен рік, коли ми приїжджали, я телефонувала директору, Миколі Григоровичу. Мої вчителі тут багато років жили, на жаль, останній учитель в минулому році пішов із життя. Тому сьогодні я з дітьми моїх вчителів спілкуюся. І звичайно, багато нового для себе особисто відкриваю в Херсоні. Радує те, що я прийшла в театр ляльок - а він перетворений, багато світла, величезний простір. Коли я приходжу в доглянутий театр, такий світлий, красивий, мене завжди це радує, тому що, на жаль, не всі міста можуть похвалитися тим, що у них з театрами все в порядку (а я всі театри України знаю). Радує те, що живе наш фестиваль, і я вдячна Олександру Книзі за те, що він знаходить можливість «висмикувати» нас із нашого побуту, і те, що він робить - це дуже здорово. У місті тиждень вирує така потужна «Мельпомена Таврії» - це дорогого коштує! У нас склалася добра традиція один до одного ходити в гості. Дніпропетровський режисер театру Оля Волошина сьогодні мені каже: «Вдома я вас не бачу - приїхала в Херсон, щоб вас подивитися». Ще не знаю, що вона мені скаже після такої вистави.
- А є сумніви?
- Вистава дуже складна. Ви звернули увагу, які події відображені - і революція, і вузькоколійка, і війна, і 37 рік, і Афганістан, і «золота» молодь, яка сьогодні вважає за ніщо людей похилого віку, які дали їм життя. Звичайно, те, що сьогодні відбувається на Сході - це важко і страшно для мене як матері, у мене син воює зараз - пішов за контрактом захищати батьківщину, два роки вже служить. Каже мені: «Мамо, якщо не я, то хто?» Один син у театрі, інший там...
- А як цю виставу сприймають глядачі?
- Дуже серйозно. Олександр Гнатович зазвичай перед початком дуже докладно розповідає про неї, особливо коли у залі підлітки, розказує, про що вистава, наводить приклади, говорить про те, про що не говорять сьогодні ні в родині (бо батьки думають в основному про хліб насущний), ні в школі, в якій реформатори урізали все, що могли. Сьогодні звернула увагу: одна пара встала і вийшла. Може, у них справи були, може, через виставу. А зазвичай, якщо люди виходять із глядацької зали, я їх зупиняю і питаю: чому? Люди старшого покоління не витримують - важко. А молоді часом кажуть: а нам начхати на те, що ви там показуєте - є такі, на жаль.
- І - що з цим робити?
- Мені здається, більше треба підтримувати культуру. Театральне мистецтво може говорити на різні теми життя - нашого минулого, майбутнього, теперішнього, тому ми служимо театру. Дуже важливо, щоб дорослі привели дитину в театр, тому що театр виховує. Сьогодні вихованням треба займатися як ніколи. Я прожила дуже цікаве життя, я знаю, якою я була в дитинстві, яких дітей ми виховували, якими діти виросли. І хочеться, щоб сучасні діти були іншими - вихованими, красивими, милосердними.
${gallery:f90a0471d492bb624f7871ef04c74112}
Джерело – Вгору
