Колись ми вважалися нацією, що багато читає. В херсонському Будинку книги на площі Свободи завжди були черги. Читали в автобусах і поїздах, на вокзалах і пляжах, у чергах до лікаря і в обідню перерву.
В Україні на ту пору виходили друком чимало літературно -мистецьких журналів - Дніпро, Вітчизна, Київ, Жовтень, Всесвіт, Україна, Прапор, Ранок... Але й того видавалося замало, за приклад ставили Францію, де часописів було більше п’ятдесяти. Та й така кількість українських видань потужно впливала на соціальну поведінку, рівень мовного спілкування, уподобання і спосіб життя.
Серед інтелігенції, студентської молоді вважалося неприйнятним не бути обізнаними з книжними новинками. А ви читали Ліну Костенко, а Миколу Вінграновського, Віктора Астаф’єва, Романа Андріяшика, Віктора Распутіна, Маріо П’юзо, Луїджі Малерба, Мішеля Батая, Івлін Во, Габріеля Маркеса… І вважалося ледь не смертельним гріхом сказати, що ти ще не прочитав. Про літературу тоді говорили і в кав’ярнях, і після різноманітних зборів, якими тоді було переповнене наше життя, і під час бібліотечних дискусій, і на армійських політзаняттях, і під час сімейних обідів.
Нині коло читань зосередилося переважно в невеликих електронних апаратах, які називають гаджетами. Тепер уже не всі відчувають потребу переступати пороги книгарень, бо послужливі сайти за секунди безкоштовно, або ж за невеликі гроші завантажать у ваш пристрій і Ремарка, і Жадана, і Андруховича. Але вже давно у вуличних розмовах я не чув, аби хтось питав: «А ви читали…?» Тож спасибі цій жінці, що вечірньої пори на Шуменському в затишку дерев присіла з книжкою і одразу ж оживила в пам’яті часи, коли ми о п’ятій ранку займали черги біля Будинку книги, щоб передплатити твори світової класики.
Джерело – Вгору
