От і відбувся черговий саміт Євросоюзу та України в Брюсселі. Ця подія за минулі роки вже встигла перетворитися з виняткової та гучної – у буденну та робочу.
Тим не менше, цікавості і корисності вона через те аж ніяк не втратила.
Шило без мішка
Цього разу, серед багатьох інших важливих речей, які були ухвалені та зафіксовані в підсумковій декларації, саміт приніс одну справжню "родзинку": вперше з 2014 року, з початку "гібридної війни", яку розв'язала Росія проти України, в офіційному документі ЄС було зафіксовано просту та зрозумілу всім, окрім брехливих мишебраттів із-за "парєбріка", річ: Росія була відкрито названа агресором, тобто – країною, яка здійснила військовий напад на Україну.
Можливо, комусь це здасться дрібницею, але насправді це не так: Європа нарешті, і про це можна вже говорити цілком упевнено, визнала факт військової агресії. Євросоюз довго пручався, заплющував очі на цей напад, користувався будь-якими можливими й неможливими визначеннями на кшталт "цивільного конфлікту", "громадянської війни на сході України" та навіть "української кризи", аби лише не назвати війну війною, а російську навалу – російською навалою. Не тому, що лячно чи незручно. А тому, що численні статути та правила ЄС забороняють мати справу з агресором, і навпаки – велять допомагати жертвам агресій.
Тому відтепер принаймні ті, хто раз на півроку (а то й частіше) бідкаються про "ой, санкції знімають!", можуть більше не скаржитись. Не знімають і не знімуть. Швидше, за логікою подій, ці санкції ставатимуть чисельнішими та жорсткішими.
Звичайно, це не означає, що ЄС кинеться воювати з Росією за Україну або бодай припинить з нею торгувати. Але й обсяги цієї торгівлі, та її якість знижуватимуться, а урядам країн Європи доведеться пильніше слідкувати за виконанням санкцій. Окрім того, хитрозроблені компанії на кшталт німецького "Сіменса" матимуть трохи більше проблем на свої голівоньки, якщо спробують ті санкції обійти. Поки що – трохи, а там подивимося.
"Як там ваші реформи поживають?"
Загалом, європейські чинні представники погоджуються в одному: за останні чотири роки Україна здійснила більше реформ, ніж за попередні два десятиліття. Ці реформи, направду, бувають і болючими, і важкими – але вони є вкрай необхідними, як неприємні ліки для хворого організму. Тому цей факт є позитивним.
Але навіть уже зреалізовані реформи – це лише маленька частинка того, що ще треба зробити. Більше того – як би багато не було ухвалено нових законів та правил, а все одно – відстає Україна в темпі реформування, вовтузиться, мов той бегемот у болоті. А це вже погано, бо кожен день зволікань – це не просто стовбичення на місці. Це відкат назад, до корупційної пострадянської олігархічної системи – поганої навіть не своєю несправедливістю, а своєю неефективністю. Роки поспіль Україна намагається реформувати свої державні структури, які мають коріння ще в СРСР, а що з того виходить?
З року в рік Євросоюз та Україна проводять ці саміти саме заради того, аби відстежувати і направляти процес реформування. Досить сказати, що нинішній саміт, який відбувся 9 липня – вже двадцятий подібний форум. Недарма про них свого часу стали казати, що це все – чистісінька "показуха", літній відпочинок для функціонерів і не більше. Так було раніше, але вже два останніх саміти завершувалися з відчутними результатами, тому вже вдруге й була ухвалена підсумкова декларація – документ, який просто не може з'явитись на "неформальних" заходах. До 2017 року таких декларацій не було – щоправда, підсумковий документ мав бути ухвалений ще в 2016 році, але на тоді європейці пересварилися з українцями щодо надання безвізового режиму: Франція не бажала піднімати цю тему до власних виборів, Україна ж наполягала на її внесенні до декларації. Так і не домовилися.
Втім, нині це все вже – минула справа. Вже цілий рік діє безвіз і, до речі, європейські чиновники підтвердили на цьому саміті, що досі ніякого зростання нелегальної міграції з України до ЄС не відбулося – всупереч московським, та й навіщо вже приховувати – деяким українським політичним посилам про те, що "зараз всі з України бігтимуть". Не побігли.
До речі, торішній україно-європейський саміт теж мало не завершився без підсумкової декларації: Нідерланди не хотіли, аби до них було занесене формулювання про "європейські перспективи України" – незважаючи на те, що це формулювання вже було зафіксоване в Угоді про асоціацію України з ЄС. І цей конфлікт вичерпався: в декларації чітко зафіксовано, що Європа підтримує прагнення України вступити до Євросоюзу. Як сказав напередодні саміту посол України в ЄС Микола Точицький:
Ніхто не може забрати в нас право на європейські перспективи.
І справді: в нинішній декларації вони були зафіксовані так само, як і підтримка Євросоюзом територіальної цілісності та суверенітету України.
Робота на перспективу
Але все ж таки, головною темою в Брюсселі були не правильні, красиві, але, відверто кажучи, досить банальні декларації, а все ж таки українські реформи: освітня, пенсійна, системи охорони здоров'я тощо. Загалом, європейцям українські реформи до вподоби – особливо в справі децентралізації влади в країні. Це є справжнім проривом якомога далі від СРСР: від проголошення незалежності Україна була централізованою державою, зараз ж місцева та обласна влада – влада з усіма правами та обов'язками та, що важливо – із власними, незалежними від Києва, бюджетами.
Найболючішою темою залишається боротьба з корупцією. Створення Антикорупційного суду забарилося аж на два роки. Відповідний закон було ухвалено – під величезним тиском – лише кілька тижнів тому, і вже зараз навколо нього знову ламаються списи: хто має бути суддями? А чи не вихолостити "постфактум" компетенції цього суду? Останнє найбільше тривожить європейців: намагання розвернути антикорупційні реформи та скасувати їх ще до того, як вони почали діяти.
І найбільша проблема, найбільший шанс розвернути Україну, скасувати реформи, потягти державу до радянсько-московського корупційного болота – це, звичайно, вибори, які мають відбутися наступного року. Навесні – президентські, восени – парламентські. Європейці цілком небезпідставно побоюються, що, по-перше, процес реформ, й без того надмірно повільний, просто забуксує через передвиборчу кампанію. По-друге, самі вибори можуть розвернути курс країни: недарма в Москві відкрито кажуть, що "очікують перемоги "притомних" кандидатів" – іншими словами, промосковських попихачів, які в разі своєї перемоги чимдуж чкурнуть здавати Кремлю все й ще більше.
Втім, ЄС зазначає, що, незважаючи ні на які кандидатури, в Україні наразі існує широкий консенсус щодо курсу, яким слід рухатись, а саме – до Європи. Багато українців хотіли приєднання до ЄС: як той казав, "не тепер, то в четвер". Щоправда, самі європейці все ще не порозумілися між собою, чи хочуть вони бачити Україну в своїх лавах, але з цим українці, зрештою, й не поспішають...
Натомість, під час саміту Петро Порошенко проголосив нову стратегію: він прагне інтегрувати Україну до Євросоюзу, як він заявив, "секторально", тобто – частинами: економічною, політичною, суспільною. Для цього Єврокомісія на його прохання проведе три окремих дослідження, які мають виявити можливість інтеграції – до дигітального внутрішнього ринку ЄС, до енергетичної унії та до митної угоди Євросоюзу. Згідно з цими дослідженнями, Україна почне свій рух до Європи вже не декларативно, а дієво.
Джерело – Вгору
