Еволюція породила у людей фобії, яких важко позбутися.
Франклін Делано Рузвельт, безсумнівно, мав рацію, коли стверджував, що: «Єдине, чого слід боятися – це самого страху». Однак, швидкий та моторошний екскурс науковою літературою показує, наскільки нелегким є це завдання.
Наші страхи сягають так глибоко й є такими ж різнобічними, як і ми самі. У 2017 році дослідження американських страхів, проведене Університетом ім. Чепмена, виявило, що «корумпованість державних чиновників» є найпоширенішою фобією, на яку страждає майже 75% респондентів. Побоювання щодо системи охорони здоров’я, довкілля, особистих фінансів та війни теж потрапили у першу десятку. Такі фактори, що люблять полоскотати нерви – як публічні виступи та замкнені приміщення, потрапили у нижню частину списку з 80 страхів, що зазначалися в опитуванні; клоуни були дещо моторошнішими за зомбі, які, в свою чергу, були трохи страшнішими за привидів.
Однією з причин, чому ми змагаємося з нашими страхами, є те, що ми одночасно є надто примітивними та занадто розвиненими для нашого власного блага. Наш ящірковий мозок є безжально раціональним: сигнал про потенційну небезпеку надходить до мигдалини протягом 74 мілісекунд (мигдалина – ділянка мозку, розташована всередині кожної півкулі скроневої долі головного мозку. Часто пов’язується із формуванням емоцій. Вважається що у людей, а також у тварин, ця підкоркова структура мозку бере участь у формуванні як негативних, так і позитивних емоцій). Ця швидкість, протягом багатьох століть, допомагала нам вижити та рятувала від вимирання. Проте вона також посприяла виникненню різноманітних фобій.
Проблема частково полягає у тому, що первісні страхи наших предків все ще нас переслідують. Навіть немовлята реагують на фотографії змій та павуків, що свідчить про спрацювання інстинкту, а не про набутий досвід. Глибокі антипатії, подібні до цих, є досить сильними та можуть спотворити наше відчуття реальності: наприклад, люди, що страждають арахнофобією, переоцінюють розмір павуків. Така спадкова чутливість може також стати причиною трипофобії – страху перед скупченнями отворів (таких, як отвори у губках або бульбашках кави), на яку, за даними одного дослідження, страждає 16% населення. Вчені Арнольд Вілкінс і Джефф Коул стверджують, що перші наукові дослідження трипофобії показують, що реакція, ймовірно, ґрунтується на огиді, а не на страху. У статті, написаній Вілкінсом та Коулом, описується, що реакція базується на реакції мозку на асоціації, які пов’язують певні форми з небезпекою.
Наша вища свідомість повинна допомагати нам розібратися у цих загрозах, проте часом, як видається, вона більш схильна поринути у них та спричинити занепокоєнням щодо того, що потенційно може статися. Дослідження нашого сприйняття ризику показують, що ми дуже погано визначаємо те, чого насправді варто остерігатися. Ми схильні переоцінювати загрозу смерті від блискавки, повені або вбивства, при цьому недооцінюючи набагато більш актуальні загрози, пов’язані з астмою, інсультом та діабетом.
Внаслідок терактів 11 вересня, багато людей пересіли на автівки. Німецький психолог підрахував, що впродовж 12 місяців після нападів, у дорожньо-транспортних пригодах загинуло на 1595 чоловік більше, ніж до того. Це у 6 разів більше за кількість пасажирів чотирьох викрадених літаків (246). У найгіршому випадку, страх може завдати удару у відповідь, викликаючи той самий результат, якого ми насамперед боялися.
Отже, врешті-решт, нам доводиться стикатися з беззаперечним, проте бентежним фактом: єдине, чого слід боятися – це корупція, клоуни, діабет, маленькі бульбашки кави, непередбачувані події... та самого страху.
Джерело – Вгору
