У серпневі святкові дні херсонці просто випромінювали патріотизм, вбиралися у вишиванки, пишалися собою і своєю країною, раділи, що співвітчизники за кордоном теж святкують День незалежності.
Від прес-показу нової вистави, яка відбулася у театрі ім. Куліша 25 серпня, багато хто очікував продовження того ж святкового настрою, що панував напередодні. Навіть назва «Межа, або У контейнері» якщо і насторожила, то не настільки, аби припустити, що на тебе виллють відро холодної води. А таки вилили. Ну ж бо, хлопці-дівчата, погляньте на себе, на свою країну, прислухайтеся, що ви про неї думаєте, чому тікаєте світ за очі і чи варто це робити...
У центрі уваги — три історії поневіряння по Європах трьох українських нелегалів. Аби заради роботи дістатися Ірландії, вони готові на все — на страждання, приниження, на зречення власної національності, на підлість і навіть смерть. Так, герої не ангели — недовірливі, злодійкуваті, заздрісні, не цураються і “міцних” слів (ні, матюків немає — лише кілька слів, які вважаються “нелітературними”, але без яких більшість наших сучасників не спілкується) — але вони “живі” і щирі. Жодної фальші не допустили ані виконавці головних ролей (заслужений артист України Руслан Вишнивецький, Євген Гамаюнов і Костянтин Рогань), ані ті, хто додав колориту в епізодах (Антон Лисенко та Павло Костенко), ані єдина жінка в цій чоловічій акторській компанії, заслужена артистка України Ружена Рубльова, завдяки якій вийшов дуже пронизливий фінал. Плюс “обстановочка” на сцені теж не гламурна — глядач потрапляє у справжній великий контейнер, де і відбувається дія (справа рук заслуженого художника України Ольги Гоноболіної). Плюс роковий ритм не дає спокою і тримає у напруженні (театральний оркестр під керівництвом Артема Філенка перетворився на хард-рокову групу — навіть не впізнали одразу). Загалом, є про що подумати, про що посперечатися.
Вистава викликала бурю емоцій - від захвату до обурення. Хтось покинув залу буквально на перших хвилинах дії, а хтось зачаровано додивився до кінця, хоч і збирався глянули лише одним оком. Хтось побачив тільки знущання над українцями, вдвічі образливе, бо виставу поставив закордонний режисер — а в когось відкрилися очі на те, як ми живемо. Хтось звинувачував героїв вистави у відсутності патріотизму (“Нам теж складно, але ж ми не тікаємо за кордон”) — а хтось щиро співчував, бо ж обставини бувають різні.
А режисер вистави Раду Гілаш мріє саме з цією роботою гастролювати не тільки Україною, але й Європою. І питань до режисера було багато...
Режисер вистави Раду Гілаш. Фото Олександра Корнякова.
Про режисера: Раду Гілаш - актор і режисер національного театру «Ateneul Din Lasi» міста Ясси (Румунія). Херсонці, небайдужі до театрального мистецтва, мають пам'ятати його по фестивалю “Мельпомена Таврії” - не один рік він із нами. Два останні роки приїжджав на “Мельпомену” саме як режисер, а от досвід режисерської роботи в Україні отримав уперше.
Раду, чи впевнені ви, що українці, а тим більше закордонні глядачі зрозуміють цю виставу?
Зрозуміють. Треба говорити правду, і я її сказав. Якщо це болить — це теж добре. Нехай це буде правда, нехай болить, ніж ми будемо обманювати один одного. Я люблю працювати так, щоб зачіпало. Погано, якщо глядачі кажуть, що вистава гарна - і одразу забувають про неї. Нехай краще скажуть: погана, або складна, або ставить забагато питань. Якщо багато запитань, ми знайдемо якісь відповіді — зате ці відповіді будуть позитивними.
Чому ви звернулися саме до теми нелегалів?
Мені здається, в Україні це сьогодні дуже актуальна тема. З'явилися безвіз, черги за паспортами, люди почали більше виїздити за кордон, милуватися Європою. Європа - це, звичайно, добре, це свобода. Але, як каже один мій герой, не кожна цукерка відповідає своєму фантику. По телевізору нам показують прекрасну Європу, але є околиці, де стоять такі ж самі контейнери з різними біженцями та нелегалами, - їх не показують. А люди там живуть, їх принижують, їх розганяє поліція... Якщо ти живеш в Європі трошки довше, ти зрозумієш, що там теж відбуваються практично військові події - може, не танки, зате теракти. І люди, які туди їдуть тимчасово або назавжди, починають розуміти, що, цілком можливо, вони поміняли щось дуже рідне неспокійне на щось чуже і теж неспокійне. Українці поки не знають, до чого прагнуть. Заради гарного життя здатні позбутися власної національності. Я особисто знаю таких людей, які “перетворилися” з українців на іноземців лише для того, щоб отримати роботу. Але коли ми будемо ставати англійцями, литовцями, поляками, то напевно зрозуміємо, що у нас пропадає своя ідентичність. Наші діти й онуки вже не будуть українцями, вони не знатимуть української мови і традицій. Для мене це дуже важливо, і мені здається, що це свіжа тема і для України. Чому я про це говорю? Тому що з Румунією це було. Я румунський режисер, років 10 тому ми проходили через це. Але наша країна пішла правильним шляхом, хоча спочатку було страшно. Тепер у нас все добре, зарплати майже як в Європі, автобани побудовані відмінні, люди, які колись поїхали, повертаються і будують нашу країну. Я люблю Україну, і мені хочеться, щоб Україна дійсно пішла вгору вільно і гордо. Я робив цей спектакль для того, щоб українці зрозуміли це швидше, ніж ми. Що потрібно не тікати, а залишатися і будувати. Змінити себе і знайти країну в собі — бо там ти її втратиш.
І давно це вас “гризе”?
Задум був ще 6-7 років тому. А сама п'єса написана років 10-12 тому, її автор - молдовський драматург Костянтин Кеяну. Але він писав не про Україну - про молдаван і румунів. Я працював над матеріалом разом із прекрасним сценографом Олечкою Гоноболіною — почали ще місяців зо два до того, як приїхав у Херсон, все передумали і змінили на Україну. Інші міста, інші імена. Довго шукав ім'я головного героя: Андрій Святохрещений — і це недарма. Багато чого в тексті драматурга немає. Немає музикантів — у театрі є чудовий диригент Артем Вікторович, у нього прекрасний оркестр, я їх побачив - боявся, але ризикнув. І вони прекрасно зрозуміли, що потрібно робити, і вийшло потужно. Немає у п'єсі і контейнерів. Мама з епізодичної ролі у нас перетворилася на образ України-матері. Я б сам не впорався - ми все робили разом.
Автор не буде шокований вашим авторським прочитанням свого тексту?
Він мій старий друг і не скаже: “Що ти наробив з моєю творчістю!” Я дуже дружньо до нього ставлюся, і він до мене з великою довірою, тож ми не посваримося.
Чому саме Херсон став місцем реалізації ідеї?
Я давно хотів працювати в Україні. Першою людиною, з якою я познайомився в Україні (дуже давно, у Чернівцях), була Алла Підлужна - дуже хороший театральний критик. Вона побачила мої роботи і сказала: “Тобі потрібно працювати у нас”. З того часу мені пропонували працювати в Одесі, Києві, Ніжині, Чернівцях... А Херсон - тому що 6 або 7 разів я був на фестивалі, у мене тут є вже друзі - хороші, серйозні, професіонали: Ольга Гоноболіна, Ружена Рубльова, Руслан Вишневецький - його я вже бачив у роботі, коли запрошував колектив до Румунії. Ближче познайомився з директором театру, і він захотів зі мною працювати. Я вибрав Херсон - і ні на секунду не жалкую: тут прекрасні актори, мені пощастило зі сценогафом, мені пощастило з Руженою.
Чому Ваші герої мріють дістатися саме до Ірландії — чи там медом для них намазано?
Люди в Україні, мабуть, не знають, що Ірландія, Нідерланди, Англія не дали для України безвіз. Звідусіль йде інформація, що за туристичними візами можна три місяці перебувати в Європі, їхати куди завгодно. Але це неправда. На початку вистави, коли герої слухають радіо, там передають: “Але не в Ірландію, Нідерланди, Англію”. Це по-перше. По-друге, там є робота. Якщо хтось приїде у Лондон або Дублін — від самого вокзалу робота є на кожному розі. Але нам не можна. А в інших місцях в Європі вже складніше знайти роботу. Люди хочуть саме працювати — вони не мають грошей на багато екскурсій.
Багато хто образився на негативні висловлювання героїв про Україну...
Років 10 тому я летів із Сеула, з Кореї, і у Валенсії або Барселоні в літак зайшло 15-20 іспанців, які іспанською погано висловлювалися про Румунію - було зрозуміло, бо румунська та іспанська мови схожі. Літак був величезний, і раптом почалася така сильна тряска, що впали стюардеси - майже як землетрус. І тут усі ці іспанці почали молитися по-румунськи. І ми зрозуміли, що це румуни. Років за 10 вони раптом стали іспанцями, але молитися рідною мовою не забули. А коли тряска минула, вони знову стали “іспанцями”. Подібну сцену я зробив і у виставі. Але ні на секунду не думав і не думаю, що говорю погано про Україну або що самі герої говорять погано про Україну. Давайте будемо розумними глядачами, підемо трохи далі і подивимося, що потрібно робити і чого потрібно прагнути. Не тікати - тікати завжди легко. А ось залишитися складно. Вишиванка — це тільки форма. Вишиванка не допоможе, якщо вона не в серці. Я розраховую, що виставу подивляться молоді глядачі, адже саме вони в основному прагнуть виїхати, і по молодості дуже часто роблять дурниці. Сподіваюся, що цей спектакль певною мірою допоможе їм.
Чи добре знають у Румунії про Україну? Чи розуміють, що у нас відбувається?
Я розумію, мої знайомі і друзі розуміють. Люди мистецтва, напевно, більш чутливі і розуміють набагато більше, ніж звичайна людина. А те, що показують нам, - напівправда. Інформація не душевна, мимохіть: сталося те, те, те. Коли я тут говорю з людьми, читаю газети, дивлюся телевізор, то розумію, що все не зовсім так, як показують у нас. Розумію, що в Барселоні було дуже і дуже погано - але роздули як! А якщо просто показати будь-який день на Донбасі - буде страшно. А про це не говорять. І це я зрозумів тільки тут. Тут відчуваєш усе зовсім по-іншому.
Сподіваюся ще не раз зустріти Вас і на фестивалі, і з якоюсь новою роботою у нашому театрі.
Маю сказати, що ми були на багатьох фестивалях в Україні, і мені здається, що “Мельпомена” - найбільш сильний, потужний і грамотний фестиваль. І якщо Україна піде правильним шляхом, він із часом може стати одним із хороших фестивалів у Європі. Він уже майже доріс до рівня хорошого європейського фестивалю - і це завдяки колективу, відданим людям цього театру. А якщо я поставлю ще що-небудь в Херсоні, то обов'язково повернуся з чимось зовсім іншим, веселим і приємним. Я люблю Україну і хочу привітати її. Мені дуже приємно, що прем'єра народжувалася саме в ці святкові дні.
P.S. Насправді, спілкувалися ми російською, але якщо питання ставилося українською, Раду розумів. Навіть зізнався, що оскільки працював з українцями, то час від часу навіть розмовляв з ними українською (і це за три тижні перебування в Херсоні! - а деякі за 26 років незалежності опанувати мову не спромоглися!). А якщо дивуєтеся, чому румунський режисер вільно спілкується російською — то тут теж все просто: він народився і до 18 років жив у Кишиневі, де й вивчав російську в школі.
І ще одна цікавинка: ви, напевно, звернули увагу, що режисер дуже часто говорив “ми”, маючи на увазі українців. Отакі вони люди мистецтва — беруть близько до серця все, із чим стикаються..
P.P.S. Прем'єрні покази вистави «Межа, або У контейнері» відбудуться 6, 7 та 11 вересня на сцені під дахом. Подивитися варто.
Джерело – Вгору
