Уже, здається, нікого не здивуєш тим, що в літній період можна трохи заробити, поїхавши на сезонну роботу за кордон. У рекламі обіцяють високі зарплати і чудові умови проживання. Хочеться вірити, Європа все-таки, пише газета Експрес.
Та чи все насправді так, як обіцяють, я вирішила переконатися на власному досвіді.
..."Це, напевне, помилка", - подумала я, коли вперше увійшла в кімнату, де мені як заробітчанці запропонували жити. За сумісництвом це була і кухня, і спальня, і ванна. Здутий паркет, на стінах - цвіль, дерев’яні крісла - обдерті та поламані, а в старенької газової плити ледь-ледь працював усього один пальник. Особливо обережно довелося поводилась із розеткою. Один різкий рух - і вона уже назовні.
Туалет - далеко на іншому поверсі. І він мав один цікавий недолік - був без дверей.
Холодно та вогко - це якраз про мою крихітну горе-кімнату. Та це й не дивно, адже жила я у підвальному приміщенні. А згодом дізналася, що в цих "апартаментах" мали поміститись ще дві дівчини. На щастя для мене вони не приїхали.
І, звісно, інтернету, щоб бодай пізно ввечері поговроти з рідним - нема. "Не дозволено".
...Ще немає восьмої, а ми вже на робочу місці - у величезному саду. Тут я й проводила, можна сказати, увесь свій час протягом майже двох місяців - з ранку до пізнього вечора. Працювати доводилось у парі. Робота наче простенька. Здорові яблука я зривала і кидала у відро. Коли воно наповнювалось, передавала партнерові, і він висипав фрукти у величезні контейнери. Темп роботи - швидкий, можливості перепочити нема, господиня, яка стежть за нашою роботою, обурюється, коли ми пробуємо принаймні присісти навпочіпки.
На обід - лише півгодини. Найважче стає після обіду. Коли на коротку мить розслабляєшся, непросто далі працювати у попередньому ритмі, руки вже як вата. Не давала розслабитись і норовлива польська погода - працювати доводилося і в спеку, і в дощ. Рятуватись від пекучого болю роз'ятрених мозолів мені допомагали хіба гумові рукавиці, які надягала поверх двох звичайних.
Найважче було перші два тижні - це пекло. Боліло все тіло, а особливо спина. Наприкінці робочого дня я нерідко не могла підняти навіть ложку, щоб поїсти. Варила собі сама.
Свої водні процедури я запам'ятаю назавжди. Душ? Ха-ха! Мені довелося митись у тазику, у якому вміщались лишень мої ноги, а обливалась я з горнятка, у яке намагалась набрати ледь теплої води. Опісля кожного такого "прийняття душу" доводилось мити ще підлогу. Я пробувала натякнути господині, що так не можна можна поводитись з людьми - навіть, якщо вони наймитують у тебе. Вони зверхньо пирхнула.
Поляки не приховують, чому наймають людей із України, - їхні співвітчизники не хочуть працювати за такі малі гроші на які погоджуються наші. До речі про оплату. Я отримувала вісім злотих за годину. За попереднім курсом, це близько 56 гривень.
Єдиним вихідним була неділя. Саме тоді я мала можливість закупити продуктів на весь тиждень. І, звичайно - усе своїм коштом. Тільки цього дня я могла поговорити з рідними, під'єднавшись десь до мережі. Це був у мене найкращий момент за весь тиждень.
Моя історія закінчилася не найкраще - я зламала ногу, з'ясувалося, що господиня страховку на мене не оформила. Запропонувала мені купити собі квиток додому і була дуже незадоволена, що їй доведеться шукати нову робітницю.
У Польщу на заробітки я не поїду більше ніколи. У мене склалося непереборне враження, що нас тут мають за рабів. І це не лише моя думка, про це вголос казали всі, хто працював поруч зі мною. Проте мій досвід - лише один із тисячі. Можливо, вам пощастить більше. Але, щиро кажучи, я в цьому сумніваюсь.
Джерело – Вгору
