Численні виступи в українських ЗМІ великої групи політологів і аналітиків демонструють останнім часом певну спільну тенденцію.
Це постійне нав’язування українцям думки про неможливість перемоги над агресором через «об’єктивні» обставини, через переважаючі ресурси і військово-економічний потенціал Росії. Звісно, мало хто з речників фундацій і дослідницьких центрів формулює свою позицію чітко і однозначно, все зводиться до натяків у стилі «ну, ви ж самі розумієте…»
Ці загальні міркування стають підмурівком капітулянтської політичної позиції, що підштовхує українське суспільство до сприйняття плану Путіна, який пов’язаний із встановленням у тій чи іншій формі геополітичного контролю Кремля над Україною.
В цьому ж контексті можна сприймати урочисті обіцянки цих промовців щодо того, наче Україна може звільняти свої території тільки мирним шляхом.
У тих твердженнях є декілька фундаментальних помилок. Насамперед, якби все вирішувалось потенціалом, то війн у світі взагалі б не було: країни порівнювали б свої потенціали, і слабша сторона оголошувала б себе переможеною. Однак у реальності все відбувається інакше…
Ресурси є об’єктивною можливістю, але не гарантією їхнього оптимального використання. У світі є чимало бідних країн з величезними ресурсами, котрих називають «жебраками на золотому троні». Ресурси визначають багато, але далеко не все. Вся воєнна історія людства засвідчує, що дуже часто успіх справи досягається не кількістю військ і зброї, а вмінням полководців, вишколом і відвагою солдатів. Власне кажучи, сюжет древньоєврейської історії про битву Давида проти Голіафа є аж ніяк не випадковим. Його сенс у тому, що слабша сторона завжди має шанс, яким варто скористатися. Є приклади ближчі до нас у часі. В 1939-1940 роках Країна Суомі (Фінляндія) не капітулювала перед армією СРСР, що кількісно перевищувала все населення жертви агресії. А могла ж капітулювати, як сусідні Естонія, Латвія і Литва у ті ж роки…
Можна згадати і ситуацію СРСР в Афганістані, де потенціали були взагалі не зіставні. Є чимало інших переконливих прикладів.
Проте десятки офіційних і не дуже політологів на багатьох телеканалах, радіостанціях, на газетних шпальтах постійно і невтомно повторюють: Україна не може, Україна не має ресурсів, Україна не здатна і так далі. Іде свідома спланована «гра на пониження», коли б навіть не найбільш принизливі умови капітуляції сприймалися б як перемога. Звісно, це значною мірою характеризує ситуацію в українському медіа-просторі. Як зазначила журналістка Наталія Іщенко: «Можна, звичайно, згадати в цьому контексті колабораціоністську та антипатріотичну позицію значної частини так званої медіаспільноти України. Але якби така позиція не підтримувалася на високому державному рівні, цей абсолютно деструктивний для країни рух не почувався б так міцно і впевнено».
Віддзеркалення владної неспроможності?
А поки що в медіапросторі лунають нескінченні мантри про Мінські угоди, про цілковиту неможливість збройного звільнення окупованих територій. Потихеньку і помаленьку виховується комплекс військово-політичної меншовартості українського народу.
Збройне розв’язання проблеми захисту України від агресії і окупації справді є утрудненим через наявність неефективної, обтяженої корупційними зв’язками влади. Про яку її ефективність можна казати, якщо під час бойових дій у столиці держави рейдери захоплюють оборонні заводи зі зброєю, що там знаходиться? Якщо у тій же столиці безкарно вчиняються теракти?
Проте, якщо сьогодні країна не має яскравих і талановитих лідерів, обдарованих керівників і полководців, не має можливості прямих дій, то вони можуть з’явитися у найближчому майбутньому, якщо капітулянтство не унеможливить їхню появу. І є ще стратегія дій непрямих, які дуже високо цінував і майстром яких був свого часу Вінстон Черчилль.
Зокрема, навіть без фронтального зіткнення, перетворення України на потужну мілітарну державу виступатиме значним чинником тиску на агресора. Як, до речі, й реальна мобілізація країни, всіх сфер її життя на головне надзавдання: відновлення повноцінного суверенітету і територіальної цілісності. Дещо таки робиться, але надто вже повільно, згадаймо, приміром, як влада наважилася перейти від неадекватного поняття АТО до визнання факту війни лише на четвертому році цієї самої війни… Нарешті збільшили кількісний склад Збройних сил, але 250 тисяч військовослужбовців – це добре для мирного часу для держави, яка не входить у військово-політичні союзи, а не в період війни проти такого супротивника, як Росія.
Влада постійно заявляє про свої видатні досягнення в оборонній сфері, мовляв, у 2014 році у нас армії не було, а тепер ми її дуже потужну створили. Але ж колишній міністр оборони генерал Кузьмук на пряме запитання: «Чи є сьогодні українська армія боєздатною?» – відповів: «Для цього треба напружено працювати ще кілька років не тільки військовим, а всьому суспільству».
Те, що відбувається в ЗМІ і в реальному житті країни, є віддзеркаленням загальної якості української політичної системи, характеру її практичного функціонування: хаос, політичні ігри, міжкланове з’ясування стосунків замість відповідальної політики, інфантильність керівного прошарку тощо. Блискучий приклад: іде війна, а Верховна Рада пішла на канікули аж до 5 вересня. Оце показник рівня відповідальності перед країною, розуміння ситуації, патріотизму і порядності, зрештою політичної фаховості… Які можуть бути канікули під час війни? З такою верхівкою мріяти про перемоги не випадає, лише про те, щоб не стало значно гірше, поки не «стане на крило» нова генерація лідерів…
Що ж далі?
По-перше, владі, якщо вона не хоче бути зметеною об’єктивним плином подій, слід нарешті самій налаштуватися на справжню боротьбу за країну і налаштувати на неї націю, не обдурюючи себе та інших міфами про можливість порозуміння з агресором. Не треба створювати кумирів із непевних самітів і форматів. Тут нам щодня розповідають, що без Мінських угод (кого з ким?) ми втратимо прихильність західних партнерів. Проте й державний секретар США Рекс Тілерсон, і президент США Дональд Трамп уже заявляли, що не заперечуватимуть, якщо буде знайдено шлях розв’язання всім відомих проблем поза межами Мінська…
Однак постійні телевізійні мантри про незамінність Мінського процесу, заяви про неможливість збройного захисту України викликають підозру, що владі треба показати: Україна є настільки слабкою, що будь-який трохи вдалий крок її керманичів треба сприймати як тріумф. Тому, мовляв, вимоги суспільства до влади мають бути мінімальними. На жаль, складається враження, що влада в принципі не готова до боротьби і намагається все суспільство зробити настільки ж неготовим. Звідси всі ці щоденні сеанси розповідей про слабкість України в порівнянні з агресором, що є абсолютним нонсенсом для воєнної пропаганди будь-якої адекватної країни з елементарно патріотичним керівництвом.
Отож немає підстав «грати на пониження»: Україна об’єктивно багато чого може, і могтиме ще більше.
Джерело – Вгору
