Виявлення ворогів України стало популярним заняттям. Не дивно, що Росія зайняла перше місце в списку після того, як Кремль відмовився від будь-якого домагання на слов’янське братство і вторгся в країну.
Наступною стала корупція. У той час як Росія була ворогом біля воріт, корупція була внутрішнім ворогом. З тих пір список поповнився різноманітними меншими ворогами, включаючи все - від обтяжливої бюрократії, імміграції та низької народжуваності до поганих доріг, непотизму та міжнародної байдужості.
Проте, один всюди сущий і підступний ворог досі уникав виявлення. Це невблаганний негатив, який огортає сприйняття українцями своєї країни. Більшість українських експатів пізнають цей стан по нескінченним депресивним розмовам з друзями та колегами з України, які розцінюють прояв іноземцями оптимізму, як чарівний, але інфантильний порок. Це виснажлива практика очікування гіршого, пошуку ложки дьогтю в кожній бочці меду і чорта в кожному тихому болоті.
Реакція громадськості на прагнення України до безвізового доступу до ЄС є одним із прикладів. Спочатку саме поняття безвізового доступу до ЄС було піддано громадському осміянню і повністю відкинуте. На кожному етапі цього процесу тривали глузування. Всі, від телевізійних аналітиків до пустодзвонів з барів, були впевнені, що все питання було фіктивним. Українці просто ганьбилися. Вони нікому не були потрібні. Коли Україна була на межі отримання безвізового допуску, настрій змінився, але загальний негатив залишився. Тепер та сама юрба кричала, що безвізовий доступ був взагалі не потрібен. Так багато документів! Ніяких гарантій! Цим людям неможливо догодити.
Практично кожна позитивна зміна в Україні стає темою одного і того ж циклу цинізму і негативу. Електронна система державних закупівель ПроЗорро заслужила міжнародні нагороди, заощадила мільйони доларів і була скопійована іншими народами. Вона заслуговує на похвалу як приклад українського майстерності та інновацій. Але більшість людей швидше знайомляться з ПроЗорро по онлайн-теоріям змови, тавруючи її, як ще одну схему для чийогось особистого збагачення.
Недавній музичний конкурс Євробачення в Україні став ще однією історією успіху, якій не вдалося розвіяти морок серед більшості українських коментаторів. Подія була тріумфом практично за всіма стандартами, європейські гості захоплювалися красою Києва, гостинністю українських приймаючих і професіоналізмом самого шоу. Євробачення кинуло виклик низці негативних стереотипів, представивши Україну як квінтесенцію європейської нації. Однак це позитивне послання було ледь помітно в інформаційному просторі України. Замість цього увага приділялася передбачуваній корупції, порушенням у повсякденному житті, і короткій появі напівголого стрікера на сцені у фіналі музичного конкурсу. Українці втратили ще одну можливість порадіти за свою країну.
Цей негатив за замовчуванням не позбавлений підстав. Багато в чому він є логічним механізмом захисту, корені якого сягають в гіркі уроки історії. З 1991 року досвід України у самоврядуванні глибоко розчаровує. Починаючи з сильної основи, країна поступово скотилася на дно пострадянського класу з інституційною корупцією біблійних масштабів і багаторазовими економічними провалами, які привели до величезного багатства вузької меншини, залишивши більшість українців в бідності.
Історія країни до незалежності була ще більш гнітючою. Захоплена і розділена протягом сотень років, Україна була епіцентром тоталітарного апокаліпсису в першій половині двадцятого століття, постраждавши більше будь-яких інших націй від рук Гітлера і Сталіна. Від десяти до двадцяти мільйонів українців були вбиті в період з 1917 до 1953 року, але ці жахливі злочини залишаються переважно невідомими за межами країни. Історичної травми Україні досить, щоб схилити кожного до негативних очікувань. У поєднанні з легендарним слов’янським фаталізмом це більш ніж пояснює сильні негативні течії в сучасній Україні.
Проте, дуже важливо визнати, що цей негатив виконує функцію самостійно здійснюваного пророцтва. Постійне приниження шансів України на словах уповільнює процес перетворення після Майдану насправді. Він ускладнює здатність реформаторів підтримувати темп, необхідний для подолання десятиліть нерухомості. Це зміцнює статус-кво і позицію тих, хто виступає за відставку перед обличчям неможливих шансів. Вкрай важливо, що це також масово усуває міжнародних інвесторів. Я зустрівся з рядом делегацій міжнародних інвесторів, які були збентежені похмурим тоном, з яким вони зіткнулися під час візиту в Україну. Хоча деякі представники урядів і ділових кіл представили їм збалансований огляд прогресу і проблем, багато хто створив картину невблаганного песимізму. Очікувано, цей підхід не сприяє впевненості інвесторів.
Засоби масової інформації також зіграли важливу роль. Позитивні історії на українському телебаченні зустрічаються рідше, ніж посмішки в радянських фотоальбомах. Замість них глядачам щодня розповідають про бідність, несправедливість і страждання. Україна, зображена в вечірніх новинах практично на кожному телевізійному каналі, є похмурим і неприємним місцем, яке невблаганно зміцнює негативні стереотипи про країну. Західні кореспонденти, які відвідують Україну, і московські кореспонденти неминуче підживлюються цим, допомагаючи задати напрямок для все більш негативного висвітлення України в міжнародних засобах масової інформації.
Як можна вийти з цього депресивного кола? На відміну від інших ворогів, Україні не потрібно вести відкриту війну проти негативу. Рожеві окуляри будуть марні в поточному кліматі, і чесна оцінка недоліків країни необхідна, якщо потрібно досягти переходу, передбаченого на Майдані. Однак більш тонкий підхід до справ країни вже давно проявив свою необхідність.
Зрозуміло, Україна не є ідеальним місцем. Вона пережила одну з найбільш бурхливих історій в світі і все ще знаходиться поруч з практично найгіршим сусідом на планеті. Корупція ендемічна. Люди бідні. Але це також чудо надії, коли активісти масового руху створили живе і процвітаюче громадянське суспільство. Це земля, де вогонь свободи пережив одну з найбільш похмурих глав історії людства, де традиції гостинності та включення кидають виклик століттям політичного насильства і вторгнень. Ігнорування проблем України було б дурним і контрпродуктивним, але ігнорування достоїнств і досягнень країни не менше короткозоро. В українців є набагато більше приводів для гордості, ніж вважають, і вони можуть виявити, що ця гордість сама по собі може бути кроком до успіху.
Пітер Дікінсон – видавець журналів «Ділова Україна» та «Львів Сьогодні». Його твіттер @Biz_Ukraine_Mag
Переклад Харківської правозахисної групи
Оригінал англійською див. https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/why-ukraine-s-worst-enemy-is-not-vladimir-putin?utm_content=bufferae869&utm_medium=social&utm_source=twitter.com&utm_campaign=buffer#.WRp-CkhVUYw.facebook
Джерело – Вгору
