Розповідь італійського військового, який приїхав на Донбас, аби допомогти Україні зупинити військову агресію якомога далі від свого дому.
Італієць Джузеппе Доніні – професійний військовий найманець. Він брав участь у найрізноманітніших військових конфліктах у всьому світі. Зараз він вже вчетверте приїжджає в Україну, аби приєднатися до наших добровольчих підрозділів на Донбасі. Більше того – Джузеппе мріє перевезти сюди родину і отримати українське громадянство. Тому що, на його думку, Україна має значно цікавіші перспективи, ніж ЄС. І що зовсім нетипово – він настільки закоханий у нашу державу і наших людей, що навіть не бачить приводів на щось скаржитись.
Про те, чому він приїхав воювати за Україну, у чому бачить її перспективи і як так сталося, що саме наша держава так глибоко запала у його італійське серце, Джузеппе розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту "24".
У чому полягає твоя спеціалізація?
Я ескортую людей. Як офіцер-охоронець. Працюю по всьому світу, супроводжую людей у небезпечних районах. Це як бодігард, але у небезпечних ситуаціях чи небезпечних районах, таких як Курдистан, Ірак, Африка. Як правило, супроводжую бізнесменів, які мають різні ділові зустрічі у зоні бойових дій.
Як довго ти їх супроводжуєш?
По ситуації. Тиждень, два, кілька місяців. Залежить від потреб клієнтів.
Також займаюсь тренуванням людей. Зараз тренував команду охоронців у Мексиці. Рівень їхньої підготовки дуже низький у цьому регіоні, тому працював там, аби заробити гроші на те, щоб приїхати сюди, в Україну.
Чому приїхав в Україну?
Чому? Тому що це – частина моєї Європи! Це – частина мого дому, моєї землі. Коли вперше приїхав в Україну, зустрів хлопця, якому було 16 років. Він мені сказав: "Я хочу піти на фронт, тому що на мій народ напали росіяни". При цьому він збрехав про свій вік – сказав, що йому 18, хоча йому було лише 16, щоби його взяли воювати.
Але ж тобі теж було 16, коли ти вперше взяв зброю до рук…
Так. Але я тоді всього лише був в армії. А цей хлопець зараз у тому ж віці, в якому я пішов в армію, він у тому ж віці, що і мій син. І він пішов на справжню війну. Я тоді подумав, що це неможливо. Ще я подумав, що коли повертаєшся додому, вмикаєш новини, бачиш, що в Україні війна – кажеш: "Яка прикрість!" і вимикаєш телевізор. Але війна не закінчується лише тому, що ти більше не бачиш її у телевізорі. Вона продовжується у реальності.
Лишатися в Україні – це для мене стало чимось особистим, стало частиною мене. Знаєш, оте відчуття, коли розумієш, що це – саме те, що я маю зробити.
Вперше ти приїхав воювати за Україну суто через ідею, не тому, що це була робота чи спосіб заробити гроші?
Насправді, воювати за Україну – це мій спосіб витрачати гроші. Я працюю, роблю свою роботу в інших країнах, щоб прогодувати родину, купити квитки, приїхати сюди. Все оплачено мною. Я не отримав жодного центу тут. Нічого! Просто приїжджаю, аби зробити, те, що вмію, можу і мушу. Це – частина моєї місії.
Розумієш, життя – це як пуста коробка. Ти кладеш туди всередину все, що сам хочеш, все, що ти робиш. Життя може мати зміст, може його не мати, залежно від того, що ти туди покладеш. Думаю, бути тут – це мій спосіб надати життю якогось значення і зробити щось для дітей.
Де саме на Донбасі ти воював?
Наприклад, у Пісках, Мар'їнці, Маріуполі… Приїжджаю на три місяці, таким є термін дії моєї візи. І це вже вчетверте я приїжджаю на три місяці.
Яка у тебе віза?
Туристична. Я просто турист. Коли прилетів в аеропорт, поліція так перевіряла всі мої речі, ніби я терорист. Показав їм копії всіх своїх документів, які підтверджують, що я парамедик – а я ще і парамедик, – пояснив, що приїхав сюди, як волонтер.
Мій хороший друг, з яким ми разом були в Україні минулого разу, який вже двічі приїздив сюди на війну, зараз заарештований в Італії. За те, що він воював із "Правим сектором". Зараз він має чимало проблем. Ми – італійці, і ми не можемо брати до рук зброю, аби захищати будь-яку іншу країну, крім Італії. Перспектива арешту і для мене найбільша небезпека – я колишній військовослужбовець і колишній поліцейський. Тому у мене це буде, напевно, навіть гірше.
Я маю в Україні багато друзів, і більша частина мого активного життя – вона тут. В Україні мої друзі і мої побратими. В Італії я вважаюсь уже нехорошою людиною, тому що я, на думку багатьох італійців, приїхав сюди, вбиваю людей, поїдаю російськомовних немовлят і ґвалтую бабусь. Це ті ідеї, які політики і ЗМІ просувають серед італійців. І італійці вірять. Я отримав чимало повідомлень після того, як про мене показало сюжет українське телебачення. В Італії його побачили. Мені багато писали, що я вбиваю дітей на Донбасі, що мене заарештують, щойно повернусь додому. Це дія пропаганди. Політики віддають перевагу вівцям, а не собакам, а я – вуличний пес. Як і мої друзі. Тому ми не дуже любимо італійських політиків – вони стверджують, що ми тут займаємося знущаннями і робимо найгірші речі із тих, на які здатна людина.
Тебе не лякає перспектива арешту?
Ні. Я вже зробив свій вибір.
Ти приєднався до українських підрозділів як військовий, чи як парамедик?
І те, і інше одночасно. Якщо щось стається – можу надати першу допомогу, це частина моїх знань. Для мене природніше тримати зброю в руках, але надати допомогу я теж можу. Я здатен робити чимало речей. Все, що знаю – можу використати. А знаю я багато.
Ти казав, що хочеш переїхати в Україну...
Хочу.
Ти хочеш стати громадянином України?
Так.
Серйозно?
Так.
Ти зараз не жартуєш?
Ні, це не жарт.
Чому?
Тому що хочу стати частиною чогось, що я підтримую, чогось, що я розвиваю. Відчуваю, що будую тут щось. Я не багато речей створив у своєму житті, окрім, хіба, родини і дітей. Розумієш, Україна для мене – це особисте. Це – щось більш глибоке, ніж я маю зазвичай.
Спробуй пояснити. Це досить незвична позиція для не українського громадянина.
Справа в тому, що більшість українців не виїжджає за кордон. Це як дитина, яка мріє вийти погуляти у парку. Їй здається, що парк – це щось прекрасне, з вогнями, де можна бігати і лазити по деревах. А потім вона приходить у парк, бачить там траву і кілька кущів, і нічого більше. Тоді дитина каже: "Блін! Це ж не те, про що я мріяв! Це така ж трава, яка є на моєму подвір’ї".
От тут той самий механізм. Українці виїжджають за кордон і бачать, що навколо – все те саме. Розумієш, я бачив більшу частину світу, побував на всіх континентах, бачив багато країн, міст, людей. Там багато мотлоху і сміття. Україна – це щось чисте, справжнє. Це – істинна частина Європи, неспотворена. Тому – так, я хотів би стати громадянином України.
Багато моїх українських друзів, моїх побратимів, розповідали мені про Карпатські гори, я дивився фотографії в інтернеті – це ж фантастично! Дуже хотів би поїхати туди, щойно матиму достатньо часу і грошей.
У чому різниця між Україною та іншими європейськими країнами?
Найбільша гра – політична гра. Через нелегальну імміграцію ніхто не може контролювати те, що відбувається в Європі. Я впевнений, що європейська демократія не здатна прийняти такий величезний виклик. Європа просто не має достатньо сил і грошей, щоб це зробити.
Наприклад, за 11 місяців кількість безробітних у нас зросла на 1,2 мільйона людей. Багато італійців не мають грошей, аби дожити до кінця місяця, купити їжу, оплатити житло. Житло вони втрачають, як сигарети. І політики продовжують запрошувати людей з Африки. Для чого? Просто щоби дестабілізувати ситуацію і зруйнувати все те хороше, що було у Європі? Тому, я думаю, що ця гра дуже швидко закінчиться.
В України ти бачиш більше перспектив?
Так. Важко побачити різницю для українців.
Особисто за моїми спостереженнями: коли я працюю з новою командою, з новими людьми, вони мені кажуть: "Італієць? Та ну… Ні, ти – не те. Ти не говориш нашою мовою, ти інакший". Українці мають свої традиції, поважають їх, і це – щось дуже потужне всередині кожного. Українці поважають свою кухню, свою музику, все своє. Вони не підуть в McDonald’s, лише тому, що це – McDonald’s. Вони не їстимуть сміття лише тому, що воно – американське і це круто. В Європі так роблять. Серед європейців дуже поширена така думка – якщо я не плачу більше грошей за бренд, то я ідіот, тому що він же американський! Український народ любить своє – і це добре! Це означає любов до свого дому, своєї батьківщини.
Ти говориш англійською. Важко воювати без знання мови?
На те, аби призвичаїтись і спрацюватися із командою, іде два дні. Спочатку дивляться, як на якусь дивину, мовляв: ого! Італієць! Я сам розумію, що італієць на Донбасі – дійсно дивно. Перші дні питають: хто я, чого я тут. Потім звикають, і все стає нормально.
І як ви спілкуєтеся?
А нам не потрібно спілкуватися. Я – італієць, я говорю руками дуже добре, і значно більше, ніж ротом. Мені не потрібна мова. За два дні все налагоджується, і ми починаємо довіряти одне одному. Зараз, після четвертого мого приїзду, люди про мене вже говорять. Якось зупинив хлопець, якого я ніколи в житті не бачив, і запитав, чи я італієць. Коли почув підтвердження, то сказав: "О, то ти Джузеппе! Чув про тебе!". Тепер вже, коли приходжу в підрозділ, вони про мене щось знають, щось чули і розуміють, про кого йде мова.
Ти хотів би, аби твої діти стали громадянами України?
Так. Вони вже знають про Україну. Вони бачили чималу частину світу. Ми залишили Італію, коли менший син був зовсім маленький. Зараз – це жахлива дитина, яка вільно говорить п’ятьма мовами: англійською, іспанською, італійською, французькою і якоюсь африканською. Це все через мою роботу і переїзди.
Для моїх дітей це абсолютно нормально: ми приїжджаємо на нове місце, вони розпаковують речі і йдуть гуляти, знайомитися з людьми, заводять друзів, і вже за кілька місяців починають говорити навіть незнайомою мовою.
Зараз ми переїхали у Мексику, маленьке містечко біля моря. Воно гарне. Але впевнений, що це не місце для моїх дітей. Там все занадто просто, всі все сприймають розслаблено, нікуди не поспішають, все відкладають на завтра. Не хочу, щоб мої діти були настільки розслабленими. Я хочу, щоб вони завжди були готові. Готові до життя. Мексика – вона занадто розслаблена, готує до того, що ти лежатимеш на пляжі, питимеш сервезу і все плануватимеш зробити трохи пізніше.
Разом з тим, українці часто воліють відправити своїх дітей на навчання в Європу…
Це та сама історія – мрії дитини про парк.
Чому ти так сильно віриш в Україну?
Тому що я вірю українським людям. Вірю тим побратимам, яких зустрів тут.
Через нашу бюрократичну систему отримати українське громадянство тобі буде дуже складно…
Ай, у цьому житті нічого не дається легко! За 40 років свого життя не зустрічав нічого занадто простого. Часто зустрічав людей, які мені казали: "О! Там не буде нічого складного! Підеш туди – і зробиш все за 5 хвилин". Зі мною такого ніколи не траплялось: приходив і потрібні були місяці, якщо не роки, аби зробити все те, що було потрібно. Тому те, що отримання громадянства – довга історія, не є проблемою.
Чому обрав війну своєю професією?
Тому що це те, що я маю всередині, частина моєї природи. Війна робить моє життя активним. Все, що я роблю, виконуючи свою роботу – як солдат, як офіцер-охоронець, як парамедик – це все додає інтенсиву і справжності. Важко пояснити як, але це працює.
Я завжди всього боюсь. Завжди. Але якщо ти не боїшся, то навіщо тоді тобі мужність? Як ти можеш знати, що це, якщо ти не знаєш, що таке страх? Але коли ти боїшся, кричиш, що не будеш робити щось, тому що "блін, це ж дуже небезпечно!", але все одно потім ідеш і робиш – оце має сенс, це шлях до росту.
Ти бачив багато солдатів у різних країнах, працював з ними, навчав. Наскільки хороші солдати українські?
Українські солдати використовують пристрасть. Це те, що дозволяє діяти їм вже і зараз. Я бачив цю пристрасть у багатьох хлопців під час підготовки в різних українських підрозділах. І вони сприймають війну як те, що має бути зробленим зараз. Ця пристрасть – це точка опори для України.
Джерело – Вгору
