З першого дня російського вторгнення до Криму і початку війни на Донбасі в українському суспільстві прописалися дві моделі поведінки.
Одна з них – це самовідчуття повсюдної «перемоги». Найчастіше воно нагадує віру в чарівну щуку з казки, коли «втілення мрій» не залежить від дій головного героя. Екзальтовані автори збирали тисячі передплатників, розповідаючи про те, як скоро російські силовики втечуть з України, злякавшись об'єднаних сил світла і добра.
Відповіддю для них стали заяви кандидата в президенти США Дональда Трампа про можливість визнання «російського» статусу Криму. Того самого Трампа, який ще вчора здавався аутсайдером, а тепер цілком може сісти в крісло лідера єдиної світової наддержави.
Другий тип поведінки – це про тотальну «зраду», яка виливалася на публіцистичний берег емоційними хвилями розчарування і депресії. Невіра у всіх і вся; прагнення руйнувати державу, а не відбудовувати її; така собі перелицьована формула поведінки з Бродського: «Якщо Євтушенко проти колгоспів, то я – за».
Відповіддю для них стало те, що ніякого «боснійського» варіанта закінчення війни на Донбасі досі не сталося, вторгнення локалізоване, а економічні проблеми в самій Росії наростають.
Проблема в тому, що найкраще в Україні «продаються» крайнощі. Очищені від півтонів точки екстремуму. Безкомпромісні смисли на обох полюсах настроїв. А реальні рецепти завжди мають відтінки.
Реальність така, що Україна знайшла справжню незалежність тільки два роки тому. До того ж, це сталося в один з найскладніших періодів з точки зору світової кон'юнктури. І в цьому ми відрізняємося від Польщі і Прибалтики, які не стали в 1991 році втрачати час на безглузді ілюзії про «багатовекторність» і «позаблоковість». Україна тепер схожа на людину, яка знайшла в себе онкологію в той момент, коли хвороба дісталася до фінальних стадій. І тепер будь-яке лікування приречене бути болючим – подібно до того, як будь-яка хіміотерапія знищує імунітет.
У нас не буде режимів «найбільшого сприяння». Репутація країни підмочена. Її стратегічне значення – для багатьох сумнівне. Володимир Путін не поспішає ставати Гітлером, вважаючи за краще залишатися в ролі Муссоліні, а тому питання стримування Кремля за всяку ціну для світових центрів впливу не є очевидним.
Сподіватися на краще – гарне плацебо, але воно набуває сенсу лише тоді, коли в реальності ти готуєшся до гіршого. До того, що в Польщі праві консерватори вирішать оживити старі образи. Що Східна Європа перестане бути природним союзником. Що Європейський союз буде стурбований власними проблемами значно більше, ніж долею України. Що в США колишні системи стримувань і противаг почнуть давати збій. Що у всьому світі нові виклики витіснять Україну на периферію уваги.
І якщо ви думаєте, що хтось буде робити за Україну її домашню роботу – ви помиляєтеся. Кров, піт і сльози. Здорова злість і холодна голова. Здоровий глузд і злопам'ятність. Легких рецептів не буде.
Ми маємо бути готовими до того, що політичні карлики в усьому світі кидатимуть все довші тіні. Зазвичай це вірна ознака того, що ми живемо на Заході. Але іншого часу в нас немає. І, швидше за все, не буде.
Джерело – Вгору