Проституція стала важливим елементом воєнної буденності в Україні. Вона нелегальна, але частково інституціоналізована через мережу «пунктів насолоди» ‒ готелі, сауни, бані, приватні будинки ‒ та агентів, які забезпечують її процвітання. Вона набуває легітимації через риторику необхідного соціального зла й «нормального» побічного ефекту війни.
Центральним пунктом у цьому дискурсі виступають потреби чоловіків, яким необхідний рекреаційний секс для відновлення бойового духу та підтримки боєздатності.
Жінки в цьому контексті розглядаються як своєрідні благодійниці, що «не проти» допомогти своїм захисникам, отримуючи при цьому «достатню» матеріальну сатисфакцію. Однак така конструкція виглядає досить проблематичною, зважаючи на воєнні обставини, де чоловіки в основному є джерелом влади, а жінки – ресурсом для її обслуговування. Ієрархічність цих стосунків за замовчуванням виключає рівноправність.
Задоволення чи виживання?
Уразливість жінок у зоні АТО важко перебільшити. Про це свідчить історія двох сестер з одного селища під Донецьком. Із початку війни воно знаходиться під перманентним обстрілом. Частина будівель у ньому зруйновані, частина мешканців його покинули. Залишені відчайдухи не мають можливості чи бажання виїхати, бояться стати непотрібними на «нових місцях». Спорадична гуманітарна допомога нагадує, що їх не забули. Війна в селищі зруйнувала звичний триб життя й запровадила нові правила виживання.
До війни 24-річна Світлана працювала на фірмі, її 30-річна сестра Олена доглядала вдома за дітьми. «Бігало там чотири чи п’ять кіндерів. Одного з них Олена водила в школу», ‒ говорить 24-річний військовий доброволець Орест, який був їхнім частим гостем навесні минулого року. Молоді жінки живуть у звичайній сільській хатині зі своєю мамою. Інформанти розповідають, що сестри «добре відомі у секторі», зокрема, в одній із бригад ЗСУ.
Мої інформанти постійно артикулюють «взаємовигоду» й рівноправність інтимних стосунків із Оленою та Світланою («Усе, що їм треба, ми завжди давали… ліки, їжу та все… Нагрузимо їм сумку з харчами і веземо їх додому… Просили зошити, книжки, іграшки, одяг для дітей. То ми збирали в покинутих будинках і везли їм»). Згадують чоловіки і про сеанси безкоштовної проституції, коли «дівчата нічого не хотіли брати». Гроші їм ніколи не пропонували. Однак суб’єктність цих жінок є позірною, навіть якщо вони переконують себе у протилежному.
Люди, які потрапляють в екстремальні ситуації, керуються цінностями виживання. Олена та Світлана дбають не лише про себе й маму. Перш за все, вони рятують власне чадо, у якого війна вкрала нормальне дитинство.
«Етика» насильства
Про своє знайомство з однією із сестер Богдан розповідає: «Була в нас така ситуація. Привезли на сауну п’ятьох дівчат. Серед них і Світлана. Спускається наш хлопець від одної й говорить: вона каже, що всіх їх привезли силою… Виглядала дуже молодою. Ну ми пішли, “тісно” поспілкувалися з пацанами, які їх привезли. Хлопці нам сказали: ну ви що, знущаєтеся, вони самі хотіли… Потім з’ясувалося, що ми справді були неправі. Ми побачили, що вони справді самі хочуть. Це була якась незрозуміла акція… Уже потім вона казала, що просто хотіла додому». Конвенціональної згоди щодо бажання дівчат брати участь в еротичному обміні чоловіки дійшли самостійно. Спитати думку самих дівчат у той вечір вважали зайвою.
«Ніхто нікого не заставляє силою», «вони самі вішаються на солдатів», «усе тільки за згодою», «коли повз їхню хату їдуть солдати, вони біжать до паркана, усміхаються» ‒ раз по раз чую евфемізми-алібі. Розповіді про «пропащих», «німфоманок», ласих до чоловічого тіла місцевих жінок є популярними в середовищі військових. У цьому наративі чоловіки дивовижним чином позиціонують себе жертвами, а жінок – агресорками. Сексуальний контакт на їхніх умовах і за їхніми правилами стає символічним актом «захисту» від «підступних» жінок («Ну може силу в сексуальному плані і міг хтось застосувати, ви ж розумієте, що в людей різні бажання. Ну і публіка така незвичайна»).
Ретрансляторів такої ідеї не особливо бентежить той факт, що Олена та Світлана щоразу перебували під «допінгом», щоб ефективно «приставати» до чоловіків («У нас хлопці не пили, ми ж націоналісти. Коли привіз, відразу їй спиртяка налив. Вона ще пити не хотіла, казала, що п’є тільки пиво й вино. Але я кажу: пий, давай!») Інформанти відзначають, що алкогольна залежність сестер серйозно позначилася на їхньому зовнішньому вигляді.
Іншим прийомом самозаспокоєння для чоловіків, які сексуально експлуатують жінок, виступає їхня дегуманізація («Ми їх називали не інакше, як біосміття. Їхнє життя ні про що. Мені навіть гидко було її брати за руку», «Вони ніхто, вони прачки, шльондри»). Бійці довго висміювали (і досі згадують із іронією) свого побратима, який «додумався» зробити Олені масаж. Коли закінчиться війна, сестри напевне зазнають потворної стигматизації, опинившись на маргінесі соціального життя. Вони не зможуть пояснити ні собі, ні своїм дітям, як і чому опинилися в ситуації без вибору. Їм буде важко будувати романтичні стосунки з чоловіками. Не кажучи про інші ймовірні фізичні та психологічні наслідки воєнної проституції.
Змова мовчання запанує й серед чоловіків. Більшість із них, повернувшись додому, не розповідатиме благовірними про свій досвід, відчуваючи сором і провину. Однак тут і зараз усі вони далеко від рідних і близьких, усіх агентів та інститутів соціального контролю. На війні вони не скуті умовностями й можуть легітимно вивільнити свою сексуальну агресію. Ситуація тимчасовості такого стану створює сприятливий психологічний клімат для насильства.
Обмін жінками в системі вояцького братерства
«Одного разу у нас закінчилося м’ясо. Ну ми пішли до ЗСУ-шників. Вони дали нам тушонку, ми їм запропонували дівчат», ‒ розповідає Орест. Згідно з домовленістю, у той самий день він поїхав до Олени. За звичною схемою запропонував «відпочити», не розкриваючи деталей. Побачивши в сауні трьох незнайомих чоловіків, жінка лише перепитала, чи Орест залишиться. Той заперечив – угода цього не передбачала. Виконавши завдання, Олена попросила відвезти її додому. Цього разу нічого з продуктів не взяла. Про грошову винагороду не було й мови.
Проте Олена виконала важливу «місію», про суть якої, можливо, ніколи не дізнається. Вона мимоволі стала символом солідарності військових із різних мілітарних структур. Інформанти розповідають, що місцеві дівчата були бажаними й частими гостями на зустрічах військових із різних підрозділів у саунах, де вони «спілкувалися, відпочивали, обмінювалися інформацією».
Сестри стали «медіаторками» не лише у стосунках між різними військовими групами, а й усередині кожної з них. Саме чоловіки, які захопили владу над їхнім тілом, визначали частоту їхніх візитів до хлопців і кількість клієнтів. «Хочеш відпочити? ‒ Хочу. ‒ Даю п’ятнадцять хвилин на збори», ‒ переказує заступник командира одного з добровольчих підрозділів Орест свій типовий діалог з Оленою або Світланою, який повторюється щоразу, коли він приїжджає до них додому на БТР.
Хлопець додає, що відмови ніколи не отримував, і це не дивує, зважаючи на те, що в нього сильний вогнепальний аргумент. Щоразу ці жінки не знають, що їх чекає далі, зі скількома чоловіками (і чи здоровими) їм доведеться «познайомитися», на скільки часу вони залишають своїх дітей. («Ви не бачили Світлани? Уже дві доби, як її забрали», ‒ якось питала сестра одного з бійців).
«До тіла» допускали не всіх. На війні, як і в сучасному суспільстві, успіх і влада дуже інтимізовані. «У нас були різні, одні йшли, інші приходили… Були люди, які не входять у “коло спілкування”, це люди, які добре роблять свою роботу, молодці, але їх ніхто не запрошував», ‒ наголошує заступник командира Богдан. На думку дослідниці Маделін Морріс, приниження та підпорядкування жінок, зокрема через сексуальну експлуатацію, є поширеним способом формування мілітарної згуртованості. Обмін жінками – інструмент формування групових цінностей, ідентичностей і лояльності (у тому числі до командування, яке забезпечує цей обмін).
Спокуса затаврувати Олену і Світлану та подібних їм жінок може виникнути в тих, хто помилково вбачає в них повноправних учасників сексуальної гри, недооцінюючи обмеженості їхніх можливостей. Експлуататорські обставини виключають справжній вибір цих жінок, позбавляють їх права на недоторканість власного тіла. Однак складана соціально-економічна ситуація в зоні бойових дій є не єдиною причиною вразливості жінок.
Зона АТО стає територією, де чоловіки з легкістю можуть дотримуватися патріархатних практик доступу до жіночого тіла за ресурси (їжу, ліки, гроші, протекцію), територією, де жінки викинуті з владної ієрархії та перетворені на ресурс для чоловічого комфорту. Це територія, де насильство над жінками перестає бути екстраординарним, воно буденне, як і війна.
Джерело – Вгору
