19 січня у Верховній Раді був зареєстрований проект №5670 «Закону про державну мову», який передбачає суттєве розширення використання української мови як в державній сфері, так і в ЗМІ, кінематографі, рекламі та книговидавництві. На відміну від чинного зараз «закону Ківалова-Колесніченка», пропонований законопроект не просто декларує статус української мови як державної, а й визначає, що ж це означає на практиці.
Всі фільми та серіали, мультфільми, виготовлені кінематографістами України, повинні бути озвучені українською мовою. Мовою телебачення і радіомовлення України також стає українська. Друковані ЗМІ, зареєстровані в Україні, будуть зобов’язані перейти на українську мову. Законом допускається, за бажанням власників друкованих видань, видаватися в декількох мовних версіях. Але за умови, що український тираж буде не менший за 50% від сукупного тиражу всіх мовних версій. Книговидання в Україні теж має стати україномовним. Як і реклама — повністю українською мовою.
Законом вказується, що «кожен громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою як мовою свого громадянства». Також окреслюється коло осіб, які повинні вільно говорити українською мовою. Це президент України, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради та інші високопоставлені чиновники. Зокрема, вказується, що «мовою засідань, заходів, зустрічей і робочого спілкування в органах державної влади, органах влади автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, на державних і комунальних підприємствах, в установах і організаціях, інших суб’єктів господарської діяльності державної і комунальної форм власності — є державна мова».
Проте частина експертів і коментаторів заговорила про порушення громадянських прав. Здавалося б, що поганого в тому, що людина, яка претендує на місце в українській владі будь-якого рівня, буде складати іспит на знання державної мови? І хіба може бути «принизливим» той факт, що державна мова, знати яку зобов’язаний кожен громадянин України, тепер буде превалювати в публічній і державній сфері країни? А подивитися, як закон про державну мову будуть виконувати чиновники Криму і Донбасу, після того, як ці території будуть деокупувати — сам бог велів. Таке видовище вже саме по собі здатне стати найпопулярнішим реаліті-шоу країни.
Закон захищає український простір від засилля мови російської. Одначе не варто думати, що мова про наболіле протистоянні російськомовних і україномовних українців. Все набагато складніше. Противників ухвалення законопроекту вказують, що за своєю радикальністю він нагадує Валуєвський циркуляр навпаки. І тут хотілося б запитати людей, які всерйоз поширюють цю тезу: «Ви дійсно вважаєте коректним проведене вами порівняння?». Наскільки допустимою є паралель між законом, що закріплює використання державної української мови в державній і громадській сфері України з царським циркуляром, що забороняв українську мову і пророкував її на повне знищення? Адже українська мова може повноцінно існувати і розвиватися тільки в межах української держави. Тоді як російській мові, принаймні поки існує російська держава, вимирання не загрожує.
Валуєвський циркуляр був таємним розпорядженням міністра внутрішніх справ Російської імперії П. А. Валуєва від 30 липня 1863 року про призупинення друкування на «малоросійському наріччі» літератури релігійної, навчальної та призначеної для початкового читання. Цензурою дозволялися «тільки такі твори цією мовою, які належать до області красного письменства». Тобто була дозволена тільки художня україномовна література. Але і вона Емським указом від 30 травня 1876 року виявилась під забороною. Якщо Валуєв пояснював циркуляр необхідністю Російської імперії протистояти спробам здійснення «сепаратистських задумів» українців, «під приводом поширення грамотності і освіти», то Емський указ, який приймався за пропозицією генерал-ад’ютанта А. Л. Потапова, напряму звинуватив українських просвітителів в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки, з гетьманом на чолі».
Валуєвський циркуляр, а за ним і Емський указ були безумовними проявами культурного геноциду, спрямованого на знищення української мови, культури та, відповідно, українського народу. Про яке культурне знищення говорять противники закріплення статусу української мови в українській незалежній державі? Українство викорінювалося Російською імперією саме тому, що воно несло в собі ідеї свободи та державної незалежності. Тому будь-який закон, який повертає українську мову в Україні на її законне місце, є не «валуєвським циркуляром навпаки». Це антивалуєвська програма відродження та розвитку української культури та мови, яку необхідно було запровадити в перші ж хвилини після утворення незалежної української держави.
Тема мови — одна з найболючіших в Україні. Не варто забувати, що один із авторів чинного закону — колишній народний депутат Вадим Колесніченко — одразу після Революції Гідності втік до окупованого Російською Федерацією Криму. Якій країні служив цей антинародний обранець, не складно здогадатися. Будь-яка спроба розширити вживання української мови в Україні завжди ставала приводом для шовіністичних висловлювань та поширення українофобії. Голосування постмайданною Верховною Радою за призупинення дії закону «Ківалова-Колесніченка» в 2014 році була використана задля підбурювання сепаратистських настроїв.
Можна не сумніватися, що у випадку прийняття законопроекту № 5670 на нас чекає лавина антиукраїнських заяв і маніпуляцій. Насправді вони вже розпочалися. Міркувати абстрактно про радикалізм україномовних українців, забуваючи при цьому, що війна, яку веде імперія проти української мови, триває сотні років, трохи дивно. Чи мають права українці усувати наслідки численних культурних етноцидів, що зазнав народ протягом сотень років? Відповідь на це питання очевидна. Але головне навіть не це. Чи повинна українців у їх прагненні захистити свій мовний і культурний простір зупиняти загроза шантажу з боку колишньої метрополії та її найманців? І тут хотілося б запевнити всіх захисників укоріненої валуєвщини — у вас вже не вийде зупинити відродження української мови на українській землі, у своїй країні. Хоч в які обгортки ви б не загортали свої циркуляри.
ГОЛОС ІЗ «ФЕЙСБУКУ»
«УСІ ПРОЕКТИ ПАТРІОТИЧНІ, УСІ ПОТРЕБУЮТЬ ДООПРАЦЮВАННЯ»
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, народний депутат, фракція «Народний фронт»:
— Отже, існує три проекти законів про державну мову. Тепер в комітеті ми спробуємо швидко прийти до компромісу і запропонувати залу адекватний проект. Усі три закони патріотичні. Серед авторів одного — Ярослав Лесюк, Ігор Васюник, Oleg Medunitsya та ще понад 30 депутатів, серед авторів другого — Андрій Іллєнко, Марія Матіос, автор цього посту і ще низка депутатів, а третій подали Iryna Podolyak, Ганна Гопко, Леонід Ємець ,Oksana Syroyid, Sergey Vysotsky та інші. Деякі колеги підписали кілька проектів. Усі проекти патріотичні, всі потребують доопрацювання. Це і буде зроблено у нас в комітеті найближчим часом. Конфліктної ситуації між авторськими колективами немає і не буде. Суперечливі моменти стосуються регулювання медіа, культури, книговидання, вживання комп’ютерних програм. Є повне розуміння підходів до вживання державної мови державними службовцями, органами і у стосунках з ними. У одному з законів регулюється і вживання мов меншин, авторський колектив іншого завершує підготовку окремого закону, який це регулюватиме. Усі закони готувалися у тісній співпраці з науковцями. Нам важливо зробити закон дієвий, демократичний, такий, який підтримає більшість українців і міжнародні організації. Ми це зробимо.
«МОВНЕ ПИТАННЯ» СЛІД ВИНОСИТИ В ПУБЛІЧНИЙ ПРОСТІР ЯКОМОГА МЕНШЕ І ЯКОМОГА ОБЕРЕЖНІШЕ»
Олексій ПАНИЧ, доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера»:
— Я вважаю, що «мовне питання» слід виносити в публічний простір якомога менше і якомога обережніше — бо немає кращого способу негайно розсварити між собою патріотів України, які однаково палко (готовий припустити це апріорі) вболівають за нашу державу, але дуже по-різному бачать ціле української нації та способи її подальшого зміцнення.
Загалом я переконаний, що розв’язати «мовне питання» в будь-якій дискусії, просто зараз, принципово неможливо, а прагнення такого негайного розв’язання є по своїй суті руйнівним.
Поясню, чому.
Коли патріоти України сперечаються з приводу співвідношення в Україні української мови та інших мов (насамперед російської), то йдеться не про що інше, як про співвідношення етнічної та політичної складової в українській нації. Але це питання взагалі не має теоретичного розв’язання. Співвідношення етнічної та політичної складової будь-якої нації — це динамічний культурний процес, який живе і триває стільки, скільки живе нація.
Головне, що нам потрібно, — це чути у цьому процесі одне одного і не повбивати одне одного за те, що хтось інший бачить ціле української нації не так, як його бачить цей конкретний патріот зі своїми однодумцями.
Патріотизм може і має бути нашою спільною цінністю, про яку в жодному разі не слід забувати. Всі розбіжності щодо співвідношення мов у різних сферах українського життя слід обговорювати лише на цьому спільному ґрунті. А монополії на патріотизм (і його конкретне розуміння) не має ні одна сторона, ні інша.
Скажу більше: з огляду на сказане, найбільш неконструктивна позиція у майбутніх дискусіях — це саме прагнення розв’язати «мовне питання» в Україні одним законом раз і назавжди. Ідея die Endlosung der Sprachenfrage («Остаточного розв’язання мовного питання») насправді є, на свій кшталт, не менш руйнівною та шкідливою, ніж сумнозвісна ідея «Остаточного розв’язання єврейського питання» (die Endlosung der Judenfrage) — саме тому, що будь-яке «остаточне розв’язання» завжди а) робиться силою, б) призводить до насильства і в) все одно не приводить до бажаного результату.
Російська імперія теж свого часу прагнула «остаточно розв’язати» питання української мови. І хіба це їй вдалося?
І хіба її невдача у цьому прагненні нас нічого не навчила?
Мудрості та терпіння нам всім.
Джерело – Вгору
