Війна поставила Україну в умови, коли треба чітко визначитись з пріоритетами та ставленням до реалій. На жаль, українська влада з самого початку російської агресії обрала позицію невизначеності. За палкими промовами та заявами не було конкретики дій. Нагадаємо, що ще кандидат в Президенти Петро Порошенко на Донбасі (в Луганську) заявляв, що країна потребує сильної влади, а терористи розуміють лише мову сили. Після приходу до влади Порошенко оголосив спочатку триденне, а потім десятиденне одностороннє припинення вогню. Поки офіційний Київ грався в примирення, російські окупанти наповнювали Донбас воєнною технікою, військовими та продовжували вербувати найманців. Така непевна стратегія поширилась на всю подальшу поведінку української влади лише поглиблюючи невизначеність і в самому суспільстві, з надр якого народились добровольчі і волонтерські рухи.
Туман заяв і дій влади зрештою вилився в появу статті Віктора Пінчука в WSJ з покроковим описом капітуляції перед окупантом. Пункти такої капітуляції чимось нагадували алгоритм Мінських домовленостей лютого 2015-го року, які в свою чергу підписав тесть Пінчука і колишній Президент України Леонід Кучма. Російські ЗМІ не забарилися з відповідною реакцією. На сайті lenta.ru нещодавно з’явилась стаття «Война за мир. Почему на Украине возник общественный запрос на возобновление дружбы с Россией». В самій назві звучить наголос на тому, що Україна або готова, або готується до поступок. На це і був розрахунок?
Останній місяць, окрім статті Пінчука, на загал було вкинуто низку симптоматичних посилів. Зокрема і стаття в «Апострофі» Василя Філіпчука з подібними до пінчуковських пропозиціями розплатитись українськими територіями, а отже державністю за умовне примирення. Все це вписується в загальний ефір псевдооб’єктивності та викривленої реальності, яку створюють деякі українські ЗМІ і політики. Тому багато людей по інерції все ще знаходяться в полоні пустоти.
Нагадаємо, що ще 1954-го року Юрій Шевельов в своїй праці «Москва. Маросєйка» зазначав, що ворогом українців є не лише Москва. «Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні», — писав Шевельов. Пройшло стільки років (якщо бути точними — 63 роки), але живуть вони і сьогодні. Який вихід?
«З РФ НАСПРАВДІ МАЄ БУТИ ЄДИНИЙ ПРОСТИЙ ДІАЛОГ — ДЕОКУПАЦІЯ»
Геннадій ДРУЗЕНКО, громадський активіст, правник:
— З одного боку добре, що питання капітуляції були озвучені. Ми побачили хто є ким. Щоправда «плюси» цієї пропозиції на цьому і закінчуються. Пінчук без особливих дипломатичних реверансів озвучив стратегію м’якої капітуляції. Ці поступки дуже нагадують чеські поступки в Судетах. Росія — це країна, з якою не можна домовлятися і іти на будь-які поступки. Вона їх не сприйме, адже має власні імперські цілі. З нею можна говорити лише з позиції сили. Поки у нас не буде цієї сили, ми не зможемо домогтись для себе відповідних вигод. Ці сили не лише полягають в нашому потенціалі, але й в потенціалі наших союзників. А союзників постійних не буває. Бувають постійні інтереси. Тут велике питання до наших політиків і дипломатів. Вони мають визначитись — чи хочуть вони бути генерал-губернаторами чи стрибнути вище власної голови і стати лідерами держави. Це і є питання державницького мислення. З РФ насправді має бути єдиний простий діалог — деокупація. Росія має залишити терени України на Донбасі і в Криму. Якщо цього не відбувається, то ми маємо чітко визнати ці території окупованими з відповідними правовими наслідками. Нам пропонують «боснійський варіант», коли країна втрачає суб’єктність. Ми ж маємо говорити про «хорватський варіант». Соціологічні опитування говорять про те, що «боснійський варіант» українці не сприймають. Вони хочуть мати власну державу в повному сенсі цього слова. Тим не менше триває зондування з різних джерел наскільки українці готові поступитися та готові капітулювати. Пінчук є одним із інструментів такого зондування.
«МИ МАЄМО УСВІДОМЛЮВАТИ СЕБЕ НАЩАДКАМИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ВЕСТИ ДІАЛОГ З РОСІЄЮ НА ПРАВАХ СТАРШОГО»
Олексій ТОЛКАЧОВ, громадський діяч:
— Настрої щодо капітуляції походять від розмитості державної позиції стосовно Росії. У нас досі не оголошений стан війни, хоч війна триває вже третій рік. У нас в суспільстві досі не артикульована позиція — чи ми воюємо чи захищаємось від сепаратистів. Це походить від непевної позиції верхів. У нас абсолютно невизначена позиція відносно окупованих територій. Люди від цієї невизначеності втомлюються. Таким чином, народ підводять до будь-якої капітуляції аби не мати подразника цієї невизначеності. Стаття Пінчука є не якимось програмним документом, а згодою на капітуляцію частини бізнесових кіл. На мою думку нам конче необхідно замилитись про альтернативу «мінського формату». Але, на жаль, українська влада є слабкою. Особливо це відчутно після перемоги Трампа. Таким чином, якщо раніше авторитет української влади спирався на підтримку Вашингтону, то зараз цього немає.
Для того, щоб впроваджувати в суспільстві ідейні стратегії, потрібні провідники, яким народ довіряє. Таких сил на сьогодні я не бачу. Я також не бачу жодної політичної сили, яка б могла на громадському рівні реалізовувати державницькі чіткі стратегії. Все що відбувається зараз є приводом до того, щоб українці зрештою осмислили свою ідентичність і через це навчились чітко промовляти свою позицію. І тут справа не в апеляції до Заходу та європейськості, а в усвідомленні себе нащадками Київської Русі. Це є моральною історичною передумовою для ведення діалогу з Росією на правах старшого. Те, що ми намагаємось усюди намалювати тризуби і прапори, це нас не робить сильнішими. Нас зробить сильнішими усвідомлення своїх глибинних коренів. Інакше ми будемо лише копіювати поведінку самих росіян в екзальтації ура-патріотизму. Ми хизуємось на весь світ Майданом і вимагаємо, щоб нас всі захищали. Це не позиція сильного. Це позиція інфантильна, яка не дозволить стратегічно виграти війну з Росією.
Джерело – Вгору
