Вони не хочуть бути проблемою й тягарем для місцевих громад і влади, бажаючи стати корисним ресурсом. Та чи вдасться?
Про це пише "Урядовий кур'єр".
За даними Мінсоцполітики, нині кількість тих, хто вимушено переселився на підконтрольні українській владі території з Донеччини та Луганщини, де триває АТО, та з Криму, становить майже 1,7 мільйона осіб, або 1,3 мільйона родин. Вони мають дуже багато проблем. І не останнє місце серед них посідають адаптація до умов життя на новому місці та інтеграція у місцеві громади. На цьому наголошують члени «Правозахисної організації жінок-переселенок «Воля до життя».
— Переселенцями ми стали не з власної волі й не у пошуках кращого життя. Нам довелося втікати від війни.
«Мідні труби» для ВПО
— А що таке війна, я відчула на собі, півтора місяця проживши в окупації. Врятувавшись, люди залишалися там, де хто зміг прилаштуватися. І добре, якщо на новому місці чекали рідні чи друзі, які одразу допомогли. Проте так щастило не всім. Тому дивно часом чути, як деякі представники місцевої влади кажуть: «Та немає в нас ніяких проблем з переселенцями!» Насправді є, і чималі. Але повірте, ми не хочемо бути проблемою ні для місцевих жителів, ні для влади. Ми хочемо стати ресурсом, який можна задіяти на спільну користь, якщо буде таке бажання, й працюватимемо разом, — зазначила громадський експерт організації Лариса Заливна, переселенка з Луганська до Києва.
Вона розповіла, що зазвичай міграція людей на нові місця проживання відбувається у кілька етапів. Перший — найскладніший і екстрений — етап гуманітарної допомоги. Це коли люди втікають від війни, рятуючи своє життя та життя близьких, часто навіть без найнеобхіднішого: продуктів, ліків, одягу, документів та грошей. На цьому етапі українським ВПО відчутно допомагали як волонтери, так і влада (центральна й місцева), створивши координаційний штаб: безпечно минути лінію зіткнення, дістатися до місця, де збиралися зупинитися. На місцях також приймали від щирого серця та з розумінням, допомагаючи знайти місце проживання, де зупинитися попервах.
Більшість ВПО сподівалися, що переселення триватиме недовго. Можливо, кілька місяців, максимум рік. А далі їхні домівки звільнять і вони повернуться. Так само міркували й ті, до кого вони приїхали. Що ці нові люди в їхньому житті «тимчасові» та «короткотермінові». Тож немає сенсу звикати, а тим паче заводити близьке знайомство й товаришувати. Бо поїдуть так само раптово, як приїхали.
Отже, перший етап, за словами пані Заливної, триває недовго — від 2—4 місяців до максимум півроку, про що свідчать документальні дані міжнародних організацій, наприклад ООН.
Але нині бачимо, що все виявилося не так, як гадалося й планувалося. Більшість людей ще з 2014-го й досі залишаються там, куди переїхали з окупованих територій. І вже серйозно замислюються над тим, що додому вони можуть не повернутися ніколи або в кращому разі не так швидко, як на те розраховували. З’являється розуміння того, що на новому місці слід починати вибудовувати серйозні й тривалі стосунки з місцевими: як з громадою, так і з владою.
Другий етап, за словами громадського експерта, — етап адаптації. На новому місці, до якого вже встигли трохи звикнути, переселенці шукають уже не куточок, де можна пожити кілька місяців, а капітальне житло, де б родині було жити комфортно; не тимчасову чи сезонну, а тривалу чи вже й постійну роботу з вищою оплатою, ніж та, на яку, можливо, погоджувалися раніше; дитсадки та школи для дітей, без оформлення у які, як вважали спочатку, можна було обійтися. І ось цей нелегкий період вже може розтягнутися у часі не на місяці, а на роки чи й п’ятиріччя.
Про себе пані Лариса розповіла, що, наприклад, до нової лікарні адаптувалася легко, проте й досі не може звикнути до столичних заторів і обрати оптимальний маршрут громадського транспорту. Звісно, у різних людей різні й проблеми адаптації.
Третій етап — це етап інтеграції. За словами громадського експерта, українські ВПО, які перемістилися на початку проведення АТО, вже починають входити в нього. Втім, це не тільки «вростання» переселенців у громади, це обопільний процес. З одного боку, інтереси переселенців захищені правами, а з другого — вони мають практично самотужки подбати, наприклад, про житло. Адже своє більшість втратила назавжди. Чимало його зруйновано і не може бути відновлено. Та навіть те, що вціліло, продати майже нереально, бо ніхто не купує або пропонують мізер, якого не вистачить, щоб навіть винайняти щось у рази менше, ніж було вдома.
Бути не проблемою, а ресурсом – ось чого прагнуть переселенці. Фото з сайту facebook.com/ato.news
Особливим потребам — особливі права
Пані Лариса наголосила, що саме житло для ВПО — досі проблема номер один. Тому, крім грошової допомоги на оренду, вони мали б отримати від держави компенсацію за квадратні метри, які не з власної вини втратили вдома. Це доволі поширена міжнародна практика. Проте в Україні через брак коштів у бюджеті відчутних кроків у цьому напрямі поки що не зроблено.
Ще півроку тому проблемою номер два вважали роботу. Проте останнім часом це питання більш-менш вирішене. Дані засвідчують, що серед переселенців, які хочуть працювати і наполегливо шукають, куди б на новому місці докласти праці рук чи голів своїх, такого місця не знайшли лише 8%. А це не так уже й багато. Тому нині на другому місці в них — проблеми соціального захисту.
Тож проблема інтеграції — це не лише пошук спільної мови, звикання, пристосування одне до одного, а й розуміння переселенцями своїх прав у нових громадах та обов’язків перед ними.
Так, чимало ВПО старшого віку розуміють, що, напевно, інтегруватися у нову громаду їм доведеться повністю і назавжди. Адже встановлення миру і повної відбудови регіону, який покинули, через вік вони вже можуть і не дочекатися. А якщо й дочекаються, то не факт, що знайдуть у собі сили знову зробити цей крок.
Пані Заливна також зауважила, що переселенці внаслідок АТО відрізняються не лише від місцевих мешканців, а й навіть від тих, хто переїхав раніше за власним бажанням. І ця різниця закріплена законодавчо як на міжнародному, так і на державному рівні (Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»): це їхні особливі права, які виникають через їхні ж особливі потреби.
А ще це люди, які через відсутність нині стабільності в житті, відкриті до всього нового й до пошуку різних варіантів виходу із ситуації. Наприклад, у великих містах переселенцям часто кажуть, що робота є, а ось жити такій кількості людей просто ніде. Та насправді у тій же столиці є чимало старих будинків, які можна належно облаштувати для проживання, є довгобуди, нежитлові приміщення, які, якщо докласти розуму, бажання і рук, можна за короткий термін перетворити на придатні для життя. Понад 20 короткотермінових та недорогих способів це зробити запропонували переселенці останнім часом.
Та є серед них чимало охочих поїхати в область, у село. Адже в епоху інтернету немає жодних проблем спілкування з великим світом, переконана експерт. І наголосила, що за переселенцями в село підуть і гроші. Адже на допомогу їм як держава, так і міжнародні благодійні фонди надають чималі суми. Й у виграші будуть всі, адже за ці кошти у нових місцях проживання ВПО будуватимуть дороги, лікарні, дитсадки, школи, спортивні об’єкти тощо. І ці люди хочуть, аби допомогу витрачали не лише на них особисто, а й на потреби місцевої громади, в якій вони збираються жити. Безперечно, цільове використання цих коштів потребує пильного контролю.
Серед актуальних питань — отримання переселенцями права голосувати на виборах усіх рівнів, впливати на прийняття важливих рішень на місцях, мати змогу долучитися до фондів розвитку місцевих громад тощо. А також ставати членами громадських рад, входити до місцевих активів тощо.
Їм є що запропонувати
Експерт також зауважила, що місцеві громади можуть використати ще й такий ресурс переселенців, як мобільність та креативність. Адже вдома довелося залишитися здебільшого літнім та хворим людям. А ще згубилися десь на шляху маломобільні та байдужі. Ті ж, що відважилися на переміщення, вже довели, що вони легкі на підйом, не бояться нового, готові починати спочатку, сповнені енергії, креативу та оптимізму.
Також, хоч Донеччина — переважно промисловий регіон, серед переселенців є багато висококласних фахівців з чималим досвідом роботи і в інших галузях, які могли б з користю працювати у місцевих громадах. Це медики, освітяни, юристи, економісти, спортсмени та інші. Є випадки, коли переміщалися підприємства з уцілілим устаткуванням та повним складом трудового колективу. І на новому місці через певний час та за сприяння вони мають змогу відновити виробництво й радувати своєю продукцією не лише переселенців, а й місцевих.
А ще важливе, на переконання експерта, ментальне зближення місцевих жителів та ВПО. Пані Заливна наголосила, що більшість донеччан та луганчан, які перемістилися — справжні патріоти України. Вони категорично відмовилися жити у псевдореспубліках, адже вважають їх аномальними утвореннями. Ці люди реально вистраждали свій патріотизм і можуть бути прикладом навіть для жителів мирних областей. Адже траплялося, що питання патріотизму ставило їх навіть на межу життя і смерті. Пані Лариса зазначила, що вдома на Луганщині (на окупованій території) її прізвище було свого часу внесено до «розстрільних списків».
І саме тому переселенцям буває образливо, коли місцеві подекуди ставляться до них із недовірою та упередженням. І це відбивається не лише на стосунках між дорослими. На жаль, є випадки, коли не знаходять спільної мови або й відкрито ворогують між собою підлітки у школах та молодь лише за принципом «місцевий — переселенець». І це непорозуміння слід подолати та викорінити.
Джерело – Вгору
