Якщо підбивати підсумки 2016 року, то можна однозначно сказати, що його головним тріумфатором є президент Росії Володимир Путін.
Безпринципна і зрадлива політика, яку російське керівництво реалізовує не лише в Україні, але і в інших точках планети (в тій самій Сирії, наприклад), постійно ставить у глухий кут інших світових гравців, i насправді є найбільш ефективним засобом досягнення його вузькокорисливих цілей.
Заваривши у 2014 році кримську кашу, а потім розпочавши війну на Донбасі, Путін очевидно пішов ва-банк. Виклавши на стіл настільки великі карти, він мав намір перевірити, наскільки далеко він може зайти у своїх агресивних планах, на якiй межі його чекає рішуча відсіч. І хоча путінську експансію частково вдалося зупинити, про що свідчить провал проекту «Новоросія», в цілому все ж доводиться констатувати, що колективний Захід не спромігся повною мірою приборкати агресора, що викликає неприємні алюзії з відносно недавнім минулим.
Глобальний виклик Путiна
Між тим, виклик, який Володимир Путін кинув світу в 2014 році, вельми серйозний. По суті, він поставив під сумнів легітимність сучасної міжнародної системи відносин, домагаючись її часткової або повної ревізії. В глобальному сенсі мова йде про систему, що утворилася після релігійних війн XVII століття та укладення Вестфальського договору, в основу якої покладено суверенітет держав і їх невтручання у внутрішні справи один одного. У більш вузькому контексті за точку відліку можна взяти 1945 рік, момент закінчення Другої світової війни, коли були сформульовані і затверджені основні, базові принципи глобального світоустрою в повоєнному свiтi, які функціонували більш-менш аж до березня 2014 року.
Під час подій 2014 року Росія порушила відразу кілька цих базових принципів. По-перше, стався насильницький переділ кордонів в результаті анексії частини сусідньої держави. Нічого подібного не відбувалося вже понад півстоліття. По-друге, Росія як обґрунтування кримської інтервенції оголосила захист прав російськомовного населення, яке складалося з громадян України. Тим самим були порушені ті самі принципи невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої. Цими своїми діями, що явно мають наліт месіанства, Росія заодно продемонструвала свою антиправову і антиморальну сутність, розтоптавши норми права і злегка модифікованою формою відтворивши старе ленінське гасло – «Морально все, що сприяє перемозі революції». Інакше кажучи, мета виправдовує засоби.
Захiд у глухому кутi
Але адекватної відповіді на свій виклик Путін не отримав. Швидше навпаки, події все більш розвиваються за його сценарієм. Головний для нього позитивний підсумок 2016 року – констатація відсутності єдиного консолідованого Заходу як противаги російській загрозі. Brexit, перемога Трампа у США, зростання популярності європейських праворадикальних партій, всезростаючий євроскептицизм – все це грає на руку Росії, переконуючи її в тому, що вона і далі може гнути свою лінію, не дуже оглядаючись на зворотну реакцію.
Для досягнення своїх цілей Росія не гребує ніякими засобами, їх у її арсеналі доволі багато. Крім військової сили, яка довела свою ефективність в Україні та Сирії, це так звана м’яка сила, передусім пропаганда і дезінформація, а також вербування прихильників у Європі і США. І все це дає результат, в той час як Захід зараз опинився в якомусь глухому куті. Воювати з Росією, ясна річ, нікому не хочеться, а політика санкцій не дала очікуваних результатів. Так, вона вдарила по окремих секторах російської економіки, але за великим рахунком нічого смертельного для Росії у них немає. Санкції – це довгостроковий інструмент, який не дає відчутних ефектів в осяжній перспективі. А як показує історичний досвід, може його взагалі не дати. Втім, це не означає, що санкції потрібно скасувати. Зрештою, як кажуть французи, c’est mieux que rien. Та й про моральну складову питання забувати не слід.
Чи можливий реванш
Україна в цьому зв’язку виявляється в досить непростому становищі. Завдання із повернення Криму та реінтеграції Донбасу, безсумнівно, в найближчі роки буде залишатися головним стрижнем української політики, але його реалізація може затягнутися на невизначено довгий термін. Швидше за все, без глобальних змін в Росії домогтися цього буде неможливо, бо у військовому протиборстві з великою ядерною державою шансів в України апріорі немає, і на Захід в цій справі сильно покладатися не варто.
Зброєю Захід, може, і допоможе, але кидати своїх солдатів під російські танки явно бажанням не горить. Замість цього, він явно схильний до пошуку якогось компромісу, який влаштував би всі сторони. Але він при цьому в черговий раз забуває, що тактика умиротворення агресора ніколи не доводить до добра. А невеликі держави при такому розкладі неминуче стають розмінною монетою, яку не шкода пожертвувати. Саме така загроза сьогодні нависає над Україною, і саме від Заходу залежить зробити все, щоб не допустити колишніх помилок, за які доведеться розплачуватися в тому числі і йому самому.
Джерело – Вгору
