Мені пощастило із назвою вулиці. У дитинстві я гордо диктувала її по буквах за першої-ліпшої нагоди – родичам для листування чи медсестрам у кабінеті педіатра.
Я знала, що збудували вулицю кількадесят років тому на місці давнього поселення і на його ж честь, зрештою, найменували. Дивувалась, що вона не мала будинків із непарними номерами. Пишалась, бо цілий мікрорайон носив її назву. Моя вулиця – Микільсько-Слобідська.
Так, мені пощастило з такою назвою. Ця думка знову промайнула в голові, коли хвиля топонімічної декомунізації накрила Україну.
Я росла на місці давнього поселення – Микільська Слобідка. Знання про це цілком задовольняло мій інтерес до минулого моєї мікробатьківщини. Навколо було ще зо п’ять вулиць, на яких доводилось регулярно бувати. Втім їхні назви не мали для мене жодного глибшого змісту.
Щодня я ходила до школи на Луначарського. Вчилась грати на фортепіано у музшколі на Челябінській. Моя репетиторка з англійської жила на Мільчакова.
Від розташованої неподалік станції метро Лівобережна, звідки зрідка доводилось їздити в центр міста, відходила вулиця Марини Раскової. Перпендикулярно до неї – Раїси Окіпної. Там стояв величезний магазин тканин, куди ми регулярно ходили з мамою.
Я не мала зеленого уявлення про те, що за люди носили ці прізвища і, правду кажучи, не виявляла до них особливого інтересу. Інтригували хіба що Раскова та Окіпна – якщо їхні вулиці сходяться в одній точці, чи були вони, принаймні, подругами?
А прізвище Луначарського міцно зрослося в свідомості із словосполученням "нарком просвіти". Проте цей код лишався означником без означуваного.
Припускаю, що якби виростала в часи всюдисущого інтернету, ввела би в рядок пошуковика кожне з цих імен. Тоді з’ясувала би, наприклад, що Мільчаков був партійним діячем, який провів кілька років у тюрмі. Але це не завадило йому знову обіймати керівні посади після звільнення.
Дізналася б, що Раїса Окіпна була примою київської опери та учасницею підпілля. Загинула 1942-го. Натомість Марина Раскова, її однолітка, була військовою льотчицею. Пережила свою "вуличну сусідку" всього на рік.
Інтернет уже багато років під рукою, буквально – постійно в руці разом із смартфоном. Однак моя грамотність у питаннях історії "рідного краю" не надто виросла з тих часів, коли я зіграла перші гами в двоповерховій будівлі на Челябінській.
Жила б і далі зі своїм незнанням, якби цього року, вкотре приїхавши до Києва після тривалої відсутності, я не побачила раптом, що від метро тепер прямує вулиця Євгена Сверстюка. Школа, поліклініка й бібліотека стоять на Андрея Шептицького, в яку упирається Всеволода Нестайка (колишня Мільчакова).
Моя Слобідка, немов та жінка, яка вийшла заміж після багатьох років спільного життя з чоловіком і взяла його прізвище, не полінувавшись навіть поміняти документи.
Вона закреслила своє радянське минуле, але чи усвідомлювала його взагалі? І чи добре знає, чиїми іменами позначені тепер на онлайн-мапах її будинки? (Офлайнові таблиці на будинках в основному лишилися старі.)
Моя Слобідка досить молода. Її вулиці виросли у 1970-1980-х, тож цілком логічно, що імена свої отримали від творців – неминуче радянські. А ще вона виглядає молодою, бо місцеві бабці не такі вже й місцеві – жителі району з’їхалися звідусіль.
Наприклад, мої батьки, вихідці із Донецька (тато) і з Вінниччини (мама), перебралися сюди в 1980-х. Пристосовуючись до нового життя у бідних 1990-х, вони навряд чи переймалися прізвищами на табличках. Хоча школу, ту, що на Луначарського, обирали прискіпливо.
Можливо, саме через ту прискіпливість нові прізвища в назвах рідних вулиць мені не було потреби вбивати у пошуковик.
Не було б потреби і в мешканців, якби не декомунізація, яка торкнулася зокрема й перейменування вулиць, що в свою чергу викликало суперечливу реакцію.
Цієї осені соціологічна група Рейтинг оприлюднила результати найсвіжішого дослідження щодо ставлення українців до декомунізації.
Несподівано для багатьох опитування виявило, що лише 43% містян більшою або меншою мірою підтримують ідею заборони комуністичної ідеології. Іще менше жителів міст позитивно сприймають ініціативу перейменування вулиць – повністю або частково такий крок схвалює 31% опитаних.
Натомість серед селян прихильників заборони комунізму цілих 57%. За декомунізацію назв – 41% мешканців сіл.
Пояснюючи такі цифри, соціолог Олексій Антипович припустив, що селяни мають свіжішу і наочнішу пам’ять про злочини комуністичного режиму. У той час як історична пам’ять українських містян (у тому числі новоспечених) переважно коротка і нетривка.
Інертність у питанні зміни назв вулиць аналітик пояснив прагматикою – мовляв, сила звички і небажання переробляти документи беруть своє.
Попри це переважна більшість киян зустріла топонімічні зміни більш ніж спокійно. Приміром, у фейсбук-спільноті моєї Микільської Слобідки дописи про перейменування викликали чи не найменший резонанс поміж іншими, переважно присвяченими незаконній забудові чи неналежним чином запаркованим машинам.
Лишень двоє-троє підписників групи відреагували на зміни короткими іронічними коментарями. А хтось навів вислів викреслюваного із географії міста Луначарського – вочевидь, віднайдений у верхніх шарах інтернету.
Тут можна шукати привід для зневіри – людям більш-менш байдуже до назви вулиці, на якій вони живуть, якщо поблизу є зручна транспортна розв’язка і за покупками можна піти в один із чотирьох супермаркетів на вибір чи навіть зазирнути на цілком пристойний ринок.
Вони надто зайняті досягненням власних цілей і повсякденними клопотами. Вони легко пристосовуються. Та й взагалі більшу частину життя проводять в інших районах міста, працюючи або відпочиваючи із друзями в центрі.
Такі правила життя диктує велике місто із чітким розподілом на спальні й ділові райони.
Тут можна нарікати на поверховий підхід до декомунізації – якщо вже братися за справу, то варто було би починати з чогось важливішого, ніж із назв вулиць. Утім, проблема, вочевидь, багатогранніша.
Чеський історик Петр Ваґнер наголошує на важливості маркування публічного простору і фіксації в ньому успіхів держави. Його батьківщина давно пройшла етап стирання комуністичного минулого з облич населених пунктів.
Утім, Ваґнер також добре знає, що лише цього формального кроку замало, адже нині його країна, чи не найуспішніша поміж держав соцтабору, переживає нову й потужну хвилю ностальгії за минулим.
Звільняючись від назв, у яких зафіксоване радянське минуле, ми не забуваємо його. Тому що не можна забути те, чого не знаєш. Оселившись у місцевості із короткою історією та уривчастою пам’яттю, приймаєш такий стан речей як належне, адаптуєшся, почуваєшся так, ніби починаєш оповідь із нової сторінки
Однак те, чого ти не знаєш (або не знаєш добре) будь-хто за першої-ліпшої нагоди міфологізує для тебе, прикрасить або, врешті-решт, вигадає.
Натомість по-справжньому звільнитися від радянського минулого можна було б через знання.
Знання про те, що саме зробив Луначарський для появи ідеологізованої літератури соцреалізму. Запитання про те, чому поруч із вулицею Євгена Сверстюка залишилася вулиця імені марксиста Плеханова. І чим саме завинила льотчиця Раскова, викреслена із пам’яті міста так само легко, як перед тим була в неї вписана.
Чеський історик Ваґнер усміхається, почувши запитання про те, як поширювати достовірне знання про радянське минуле. В якості майданчика для ефективної просвітницької роботи він радить найближчий трактир. Ну так, чехи цю проблему вже вирішили.
Мені поталанило із назвою вулиці, вкотре повторюю я собі. Тепер, можливо, щаститиме тим, хто ходитиме в школу на Шептицького і чия репетиторка з англійської житиме на Нестайка.
Але в цьому "поталанило" криється велика небезпека, адже воно позбавляє пильності.
Джерело – Вгору
