На початку 90-х років, коли Україна стала незалежною державою, в школах з’явився предмет «Народознавство».
Нарешті дітям можна було вивчати в школі ту прекрасну спадщину, яку нам залишили предки. І тепер діти могли дізнатися багато цікавого про свою націю, бо етнографія – дуже цікавий предмет. Тільки якось так вийшло у Міносвіти, що підручники заздалегідь не цікаві, а чорно-білі ілюстрації зовсім позбавили їх привабливості, тому через якийсь час предмет був виключений зі шкільної програми. Потім з’явився предмет «Я і Україна». У багатьох батьків підручники з цього предмету викликали подив: вони не могли там відшукати України – інформація уривкова, яка точно не давала уявлення про державу.
Бачачи, як роки йдуть, життя в Україні стає все складнішим, політики абсолютно не виправдовують надій простих людей, а відсоток байдужих громадян все вищий, залишатися байдужою я просто не могла. І наприкінці 2011 року видала дитячу книгу про Україну і про любов до неї. В ній 70 кольорових ілюстрацій – це і фотографії експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, місцевість Пирогів) і репродукції картин художників, які зображали на своїх полотнах життя українських селян. У книзі використані матеріали із 35 книг, серед авторів яких відомі українські етнографи, такі як Маркевич Н., Воропай О., Сумцов М., Самойлович В., Заглада Н, Орел Л., Скуратівський В. та багато інших. Вибиралося в книгах найцікавіше, а щоб доступно викласти цей науковий матеріал, книгу я написала, як художній твір, де є герої – сучасна українська сім’я. Весь текст книги – це діалоги, які дають можливість не тільки почерпнути інформацію, а й дізнатися, як її сприймають сучасні діти.
У книзі різні теми: народна архітектура, ремесла, свята і національна кухня, виховання дітей, школа, ставлення до природи, побут сільської громади, сім’ї, традиційні заняття українців та інше. Звичайно, це не вичерпна інформація з етнографії, але моя книга дає основи, які систематизовані. Україна стане зрозумілою і цікавою. Ба більше, діти прочитають і зрозуміють, що ми можемо пишатися тим, що представляємо українську націю, працелюбну, талановиту, мудру, толерантну, наділену надзвичайним почуттям краси.
У книзі представлені 5 із 6 історико-етнографічних регіонів, немає тільки Півдня. На жаль, в музеї, до якого прив’язаний весь текст книги, створення експозиції села «Південь України» не завершене, тому писати про Південь було некоректно. Про Південь пишу зовсім іншу книгу.
Ось з початку 2012 року я звертаюся в різні інстанції з однією лише метою – донести книгу до шкіл і дитячих бібліотек. Серед моїх адресатів і директори бібліотек, і мери, і голови ОДА, і міністри, і прем’єр-міністри, і президенти, і уповноважений з прав дитини, і депутати Верховної Ради, і благодійні фонди.
Чи є результат за чотири з половиною роки моїх вправ в епістолярному жанрі? Є! У 2013 році купив книги міський голова Рівного (управління освіти) для шкіл, у 2016 році – Кам’янець-Подільська РДА (відділ культури) для сільських бібліотек і Краматорська центральна міська бібліотека для бібліотек міста. Результат для України із приблизно 17 тисячами шкіл і понад 900 дитячих бібліотек вражає!
Всі ці чотири з гаком роки я проводила презентації і для дорослих, і для дітей, і групові, і індивідуальні, і в Києві, і в Херсоні, і в Кам’янець-Подільському, і в Скадовську, і в Краматорську, і в Слов’янську. Гірко це констатувати, але діти однаково мало знають про Україну, це не залежить ні від міста, ні від області, це просто таке ставлення української школи до цього питання. На сполох ніхто не б’є.
Майже два роки говорять про національно-патріотичне виховання дітей і молоді, вже є і Стратегія цього виховання, і Концепція. Тільки ще у нас є децентралізація, тому юних патріотів кожна область/район/місто/село буде виховувати на свій розсуд, тобто знання, швидше за все, не будуть виходити за межі області. І це в XXI столітті в країні, яка має анексований Крим і війну на сході! Які ще мають відбутися трагічні події в Україні, щоб щось змінилося в нашій свідомості?! Так, Україна різна, але це одна держава, потрібно знати один про одного.
Які шанси у моєї книги потрапити в школи і бібліотеки:
1. Міносвіти все переклало на плечі областей – децентралізація! Всіх все влаштовує!
2. Мінкультури купує книги, видані не раніше, ніж за два роки до закупівлі, тобто цього року купували книги 2014 року, 2015-го і 2016 року видання. Ніхто, ні міністр, ні прем’єр-міністр не може цього скасувати. Я зі своєю книгою, датованою 2011 роком видання, не можу скористатися цією програмою. Тобто Мінкультури допомогти не може.
3. Президент і прем’єр-міністр недосяжні, тому з цього боку чекати допомоги не варто.
4. Чиновників з активною громадянською позицією практично немає.
5. Залишається тільки Верховна Рада. Вона може все, але чи захоче купити 890 книг і подарувати їх школам і дитячим бібліотекам? А раптом все-таки знайдуться ті, хто розуміє, що з неосвіченим народом не буває процвітаючих країн, і хто хоче попрацювати на країну, яка має всі вихідні дані, щоб стати процвітаючою.
Із цієї ситуації з війною і Кримом треба якось вибиратися. Сьогодні багато нарікань і обурення з боку людей на адресу влади, але ж ми самі її обрали, цих депутатів всіх рівнів, мерів, президентів. Тому потрібно не кричати, а продумувати дієві заходи, акції. А це означає, що в нашому суспільстві повинні з’явитися активні і грамотні лідери. А починати потрібно з дитинства, тому що кожна дитина повинна знати свою країну, і етнографію, і її історію. Щоб знати, чим можна пишатися, а з чого зробити висновки, щоб не повторювати помилок минулого.
Тільки задумайтеcя: скільки життів покладено на вівтар української незалежності за все століття існування української нації?! Цей вівтар і сьогодні в крові.
Може, пора прокинутися?!
Джерело – Вгору
