Коли настає пора відпусток, ми прагнемо переміни місць, оточення і клімату. Тож вирушаємо, хто куди: на дачу, на море, на курорт або за кордон – залежно від можливостей кожного. І часом навіть отримуємо те, чого прагнули.
Отож, цього року, зважаючи на відсутність профспілкових (або ж “соцстрахівських”) путівок, я знову вирушила до улюбленого Трускавця власним коштом. До речі, минулого року деякі профспілкові діячі районного масштабу, пояснюючи бюджетникам повну відсутність путівок для членів профспілок, брехали про нібито переповнені учасниками АТО санаторії Трускавця у тому числі. А працівники санаторіїв у відповідь на моє запитання здивовано округлювали очі й казали, що жодного воїна у них немає. Навпаки, чи не половину відпочивальників складали гарячі азербайджанські хлопці й дядьки.
Отож, діставшись Трускавця маршруткою зі Львова (уже за 70 гривень), і у війшовши до реєстратури санаторію “Алмаз” (одного з двох, що тепер мають свого власника), була вражена чергою біля двох (!) віконечок реєстрації прибулих. А вже наступного дня почула від співробітників, що там було більше 250 людей. Тож, щоб дістатися до заповітного віконечка і отримати ключ від номера, люди вистоювали у черзі по три-чотири години, і то тут, то там виникали сварки між добряче розігрітими у спекотному транспорті відпочивальниками. Проте проблему могли вирішити ввічливі парубки, які за невеличку винагороду могли взяти вам ключі, а самі вистоювали чергу і за 2-4 години приносили курортну книжку і талон для оформлення у їдальню. Вони чомусь називали себе менеджерами. Моя сусідка по номеру цими послугами скористалася і замість стояти у черзі відпочивала з дороги.
Сюрпризи
Щось таки мало змінилося з переходом санаторіїв у власність до хазяїна,” – думала я собі, і вже невдовзі пересвідчилася, що так воно і є. Проте, на жаль, зміни відбулися не зовсім у позитивний бік. Черга до реєстратури була лише першим неприємним враженням. Другим – відсутність у звичайному “економі” холодильника (а він стояв там завжди, мало не з радянських часів), проте його люб’язно запропонували поставити... за 16 гривень на добу. Вже не кажу про те, що двері на балкон були заклеєні поролоном і скотчем – очевидно, ще з зими, а в номері стояв нестерпний сморід від якихось ліків чи мазей (до речі, остаточно вивітрити це амбре вдалося саме перед від’їздом).
Надійшла черга праски, і я звернулася до чергової покоївки, у якої звичайно й брали цю необхідну річ (безкоштовно). Та виявляється, тепер існує ціла процедура добування праски: спочатку треба спитати у покоївки, чи є у неї на поверсі праска, потім спуститися до реєстратури і доповісти про це, заплатити 6 гривень за добу, взяти квитанцію, віддати її покоївці, та, в свою чергу, понесе її до старшої покоївки, яка видасть їй праску. Ще півгодини – і праска у вас! Та не вірте своїм вухам про цілу добу користування, бо вже по обіді покоївка буде запитувати, коли ви повернете цей необхідний предмет, бо люди теж чекають.
Ще у 20-30 роки минулого століття численні відпочивальники з Польщі і Європи відвідували Трускавець з його цілюaщими мінеральними водами.
Отож ви прийняли душ (він практично у тому ж стані, як,і багато років тому, проте особливо “стрьомні” місця прикриті вагонкою), розклали випрасувані речі і вийшли на балкон помилуватися чудовими краєвидами. І швидко повернулися... бо балкони другого корпусу викликають велику недовіру своєю трухлявістю і віком. Утім, навіть перед центральним входом до санаторію розвішані віддруковані оголошення “Прохання під балконами не ходити”. Мабуть, про них щось знають таке, чого відпочивальникам знати не треба.
Їмо і лікуємося
Наступний забіг – до їдальні, устигнути зареєструватися, знайти свій столик і пообідати. Дівчата-офіціантки в їдальні крутяться, як мухи в окропі, проте не завжди встигають, бо причина, за їх словами, та ж сама, що і в покоївок: їх скоротили мало не вдвічі. Тож тепер покоївка обслуговує не один, а два поверхи, а офіціантка відповідно більшу кількість столиків. Далі – до медичної сестри, лікаря і реєстратора процедур, яка роздрукує на листочку, коли і на яку процедуру вам вирушати. Що стосується вартості процедур, то тут теж відбулися певні зміни. Так, наприклад, візьмемо масаж. Якщо за “профспілкових” часів ця процедура входила до переліку безкоштовних (точніше – тих, що входили до вартості вже оплаченої путівки) за одиницю – тобто вам безкоштовно масажували щось одне – шию, спину або поперек. Минулого року за це вже платили 128 гривень, а кому потрібно було більше, домовлялися з масажистами індивідуально і за окрему платню. Цього року, мабуть, керівництво вирішило викорінити корупцію серед масажистів і, в першу чергу, скоротило їх кількість, загрузивши роботою під зав’язку, але усі гроші — через касу. І відпочивальник платить 24 гривні за одиницю в день. Отож, щоб зробити якісний масаж “на всю спину”, треба викласти за десять сеансів більше 700 гривень. Та й кількість “безкоштовних” процедур зменшується. І з лікарем у мене цього року якось не склалося. Ми побачилися з ним лише один раз, коли він призначив мені процедури і графік пиття води. Ні призначати аналізи, ні цікавитися моїм самопочуттям він чомусь не став, можливо, я не виправдала якихось його фінансових сподівань, чи, можливо, був надзвичайно зайнятий – так і залишиться таємницею, бо йти до нього самій мені категорично не схотілося. Заради справедливості варто сказати, що так сталося вперше за багато років, усі попередні лікарі були дуже уважними і професійними.
Взагалі у мене склалося враження, що власник (чи власники) намагаються “вичавити” із колишнього профспілкового майна усе, що іще можливо, а потім, мабуть, традиційне “після нас – хоч потоп”. І це дуже сумно...
Про вічні цінності
Утім, коли гуляєш Трускавецьким парком, забуваєш про всі неприємності, вони здаються такими маленькими і несуттєвими у порівнянні з красою природи і приємною прохолодою після нашої пекельної херсонської спеки. Буяння густої зелені, спів пташок, білки, які, не боячись, їдять у тебе з рук горішки, розкішні, коричнево-золотого кольору слимаки на доріжках, що їх обережно обходиш, боячись пошкодити таку красу.
Радує, що серед традиційного курортного “чосу” третьосортних “зірок” зустрічаються професіонали гатунку вищого – наприклад, квартет “Теnors BEL'CANTO”, яскраві голоси яких зливаються у винятковій гармонії при виконанні як класичних оперних арій, так і українських народних пісень. А ще примушують слухача плакати від щастя, що такі голоси існують і ти маєш можливість їх слухати.
Приємності відпочинку додає можливість відвідати цікаві місця Західної України – їх чимало, на всі смаки. І неперевершеним, найєвропейськішим містом України завжди залишається Львів. Цього разу я обрала екскурсію “Львів. Кава”. Копальня львівської кави, вулиця Вірменська, і собор на ній із таємничими фресками, військовий собор св.Андрія, де портрети загиблих в АТО львів’ян і де наш розбитний і балакучий гід потихеньку змахнув сльозу...
Площа Ринок з її чотирма фонтанами, Ратушею і палацом Бондінеллі й тією атмосферою толерантності, де відчуваєш себе так, нібито нарешті повернувся додому, де всі привітні і раді тобі – і старі, і малі. А повертаючись додому, знову починаєш мріяти про відпочинок майбутній. Бо магію цих місць зіпсувати нездатна навіть найжадібніша і найбезвідповідальніша людина. Тож до нових зустрічей, Трускавець!
Джерело – Вгору
