Насправді, ліс був не зовсім диким, бо він театральний. Але сцену, заплутану в деревах, інакше як дикою не назвеш. Саме тут під час «Мельпомени Таврії» і розгорталися події історії про сучасних Кайдашів — історії, написаної Наталкою Ворожбит і втіленої Диким театром.
«По суті, ж нічого не змінилося за 150 років, - каже режисер вистави Максим Голенко. - Звичайно, сучасний глянець наведений, і це все-таки окрема історія в історії».
Вистава - за мотивами сценарію до серіалу «Спіймати Кайдаша», написаного за мотивами «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького. Дико, але тим цікавіше — як паралельні світи, в яких перед глядачем проминають знайомі зі школи персонажі, немов перенесені зі сторінок повісті українського класика у наші часи, осучаснені і доповнені новими обличчями, які відіграють уже нову роль у житті родини Кайдашів. Нові акценти, нові потяги, нові способи вирватися з цього безперервного ходіння по колу — зради, сварки, бійки, секс, занурення в соцмережі, втеча на війну і, звісно, стара, як світ, пиятика (бо ж де воно — те омріяне щастя?). Кожен образ — в точку. Кожне слово, навіть нецензурне — на своєму місці. Кожна деталь — промовиста. От взяти хоча б безупинний «95 квартал» у телевізорі...
Недарма херсонські театрали чекали «Кайдашів 2.0» як найяскравішу подію фестивалю. Виставу відіграли чесно і щиро, як це вміє робити Дикий. Цього разу без моря крові і гори трупів (навіть Кайдаш, всупереч першоджерелу, не помер). Але кожного змусили зазирнули вглиб себе і знайти відповідності тому, що відбувалося на сцені, з подіями власного життя...
А докладніше про виставу «Кайдаші 2.0» розповів її режисер Максим Голенко.
Після Вистави «Кайдаші 2.0». Режисер Максим Голенко — в центрі. Фото Вадима Гнідаша
Пане Максиме, як це так: вистава «за серіалом»? Таке взагалі буває?
Першим з'явився імерсивний варіант вистави на Книжковому арсеналі. Вони шукали сучасну версію «Кайдашів», і я згадав, що є Наталчин сценарій. Ми до неї звернулися - вона його дала. І це настільки вдало вийшло, що ми попрохали її написати нам п'єсу. Ми виграли грант Українського культурного фонду, а Наталка на основі сценарію написала п'єсу спеціально для нас. Але п’єса насправді відрізняється від сценарію, вона більш стисла, більш драматична. Писалося і ставилося це в Сорокотягах - селі в Черкаській області. Ми поїхали спеціально подивитися, як живуть ці люди, і там через 10 днів у них зіграли в клубі, а сценарій отримали в перший день цієї поїздки. Така експрес-вистава була.
І як народ її сприйняв?
Прекрасно. У селі ніколи не було театру, для багатьох це було потрясіння найбільше в житті, вони побачили себе збоку. Нам сподобалося.
Часові рамки, війна — це закладалося спочатку?
Так, звичайно. У серіалі кожна серія - це рік. Ми це стиснули, ну а фінал закінчується 2014 роком.
Виставу на відкритому повітрі грали вперше?
Пару раз ми пробували, але це зовсім інші умови. Цей майданчик перший раз ми побачили 5 годин тому. Ми спеціально до нього пристосували виставу, і вона зовсім по-іншому виглядає в цих умовах. З одного боку, це цікаво, з іншого — за мінімум часу треба максимально сконцентруватися, щоб прилаштувати, бо вистава йде в абсолютно інших декораціях. Це маленький подвиг частково.
І цей «маленький подвиг» оцінило фестивальне журі: Дикий повіз до Києва відзнаки за «Кращий акторський ансамбль» і «Краще сценографічне оформлення». І, звісно, щедру порцію любові й захвату від глядачів.
А як театр пережив карантин?
Погано, дуже погано переживають недержавні театри, позакривали практично всі, які були більш-менш на плаву. Якщо не брати до уваги антрепризних театрів, фактично одні ми залишилися, і ми виловлюємо кожну «дірку» в карантині, під час якої можна грати, і панічно граємо, розуміючи, що через день у нас цієї можливості може не бути. Держава нічим не допомогла, усі пільги, про які говорили - це все, на жаль, виявилося неправдою. Ми можемо розраховувати тільки самі на себе, і єдине, чим ми заробляли - це нашими виставами, часто ми їх робити не можемо, а оренду ніхто не відміняє. Реально, як і багато недержавних театрів, ми на межі... Сумно.
Плани в таких умовах будуєте чи вже ні?
Будуємо постійно. Наприклад, як тільки з’явилась перша можливість, перша прем'єра була в Дикому театрі - вистава «ЧЧЧ» («Червоне, чорне і знову червоне»). Поки всі «чухалися», ми зробили в Мамаєвій Слободі виставу на свіжому повітрі, спеціально для такої ситуації, і цим протрималися літо, доки не надійшов дозвіл грати у приміщеннях.
Справді, дуже сумно. Тримайся, Дикий! І знай, що Херсон на тебе завжди чекатиме.
${gallery:5e320ac0268f94ed6a9c3bc4bab5792d}
Джерело – Вгору