Проспект Ушакова, 47, кабінет 124. Цю адресу за 1,5 роки вивчило вже багато не тільки херсонців, а й гостей міста. Саме там розташований Обласний центр допомоги військовим “Армія SOS Херсон”. Тут майже цілодобово працюють волонтерки.
Кабінет буквально до стелі заставлений усім тим, що може знадобитись нашим бійцям. Матеріали для маскувальних халатів, маскувальних сіток, речі,навіть дитячі малюнки. А ще добрі люди передали великого гарбуза – аби наші хлопці покуштували смачної каші.
На стіні висить трохи пожовклий прапор України. На ньому кожен солдат, який приходить до Центру, залишає свій підпис та побажання.
Галину Іванівну Уманець можна сміливо назвати берегинею цього Центру. Але в день, коли ми туди навідались, її не було. Жінка в лікарні – проблеми з серцем. Незважаючи на це, по телефону вона розповіла, як завжди радісно зустрічає наших захисників із фронту. І як кремезні чоловіки плачуть, зворушені таким прийомом. За майже два роки, каже Галина Іванівна, трохи змінилась ситуація із забезпеченням армії. Стало трохи краще. Але без допомоги людей воїнам не обійтися. Наприклад, на складах чомусь припадають пилом аптечки. Чому їх не роздають хлопцям? От що передали волонтери – тим і лікуються.
,– Коли настає час хлопцям повертатися додому, то і тут виникають проблеми. Деякі командири беруть з них гроші за те, щоб відвезти додому. Нещодавно був випадок, коли з наших демобілізованих вояків зібрали гроші, посадили в автобус і привезли не до Херсона, а до Запоріжжя. А там сказали – діставайтесь додому, як хочете. Вони зателефонували мені, попросили допомогти. Ми купили їм квитки, і так вони й добралися, – розповідає Галина Іванівна.
Вона каже, що потреб у захисників менше не стало. А зараз іде зима, потрібен теплий одяг, генератори, навіть намети, бо просто ніде ночувати. Але, на жаль, щодня люди несуть допомоги все менше. Вони втомилися, та й багатшими наші громадяни за цей рік не стали. Але залишається багато тих, хто не перестає майже щодня приносити речі, харчі та врешті просто теплі слова для наших героїв.
Поки ми розмовляли з Галиною Іванівною, до Центру прийшов мінометник Олександр. Зараз він у відпустці, але за кілька днів повернеться до своїх побратимів на передову. Дислокуються вони на самісінькій передовій. Чоловік каже, що зараз там відносно тихо. Хіба що зранку сепаратисти можуть трохи із кулеметів постріляти. Доходить до того, що бойовики попереджають наших бійців, з чого і куди будуть відкривати вогонь. Непрямим текстом, звісно. А натяками. Олександр каже, що живуть хлопці у підвалах, уже звикли. Що стосується харчування, то все непогано. Тільки на тушонку та будь-які консерви бійці вже дивитися не можуть. Але не скаржаться. Олександр додав, що найкраще забезпечують Нацгвардію, а збройні сили чомусь відходять на другий план.
Волонтери приїздили до них лише один раз. Оскільки там велися запеклі бої, то невійськових туди просто не пропускали. Та хлопцям приходять бандеролі поштою. Тільки треба забирати її особисто. Бо дуже часто замість трьох посилок командири привозили одну. Куди поділи решту – невідомо.
Олександр каже, що хлопцям потрібна нова форма. Бо стару вже можна пускати хіба що на ганчір’я. Але “згори” їм відповіли , що нова форма видається раз на 6 місяців. Так прописано в нормативах…
За словами мінометника, у населеному пункті залишилося з десяток жителів. Вояки їх підгодовують, бо харчі туди ніхто не привозить. У людей поступово змінюється ставлення до українських бійців. Спочатку вони посипали їх прокльонами. А тепер дякують і просять, щоб скоріше вигнали бойовиків. Люди хочуть миру. Але після бесіди йдуть додому та дивляться російські новини. Бо інших телеканалів там просто немає. Дивляться їх і наші бійці. І дивуються, як так можна усе перекрутити. Що стосується новин українських, то хлопці їх дізнаються від родичів, яким телефонують.
Мінометник каже, що бойовий дух у наших хлопців не підупав. Навпаки, розгорівся з новою силою. І вони готові до останнього боронити рідну землю. Допомогти в цьому може кожен із нас: грошима, теплими речами, харчами та добрим словом.
Джерело – Вгору