23-річний Андрій Сечко два роки провів в російській окупації на лівобережжі Херсонщини. До повномасштабного вторгнення в його рідному селищі проживало майже 5 тисяч людей. За перший рік великої війни з населеного пункту виїхали близько третини місцевих, а за наступний – ще близько 10%.
Про те, як зміг вступити до українського університету, як допомагав ЗСУ попри російський терор на лівобережжі та як вдалося вибратись на підконтрольну Україні територію хлопець розповів «Бабелю».
Прокинувся в окупації
24 лютого 2022 року Андрій Сечко прокинувся в окупації. Того дня хлопець планував зареєструватися на ЗНО – сфотографуватися, надіслати документи і згодом скласти іспит. Фотоательє того дня ще працювало, а от пошта була зачинена. Тому Андрій написав на електронну пошту комітету ЗНО в Херсоні та пояснив, що не може надіслати документи в паперовому вигляді. Йому дозволили подати все онлайн.
Андрію вдалося вступити до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова на культурологію.
Восени Андрій почав навчатися. До цього часу в селищі зник український мобільний зв’язок, але іноді все-таки вдавалося зловити вайфай. Щоб «виходити» на пари, як це називали місцеві, він «ходив по вайфай». Ще облаштував робоче місце на подвір’ї, щоб його було важко побачити з вулиці. В університеті йому теж допомагали: дозволяли складати іспити та заліки позачергово.
В окупації Андрій жив з родиною. Усі вони відмовилися працювати на окупаційну владу, тож коли окуповані території перевели на рублі, Андрій почав заробляти малюванням і водночас допомагати ЗСУ. Він писав картини і продавав їх місцевим, які підтримували Україну, але боялися робити це відкрито. Родина жила за рублі, а донати на ЗСУ відправляли з українських карток, на які ще надходили якісь платежі. Перекази робили через «Приват 24», використовуючи VPN. Кошти направляли до великих українських фондів.
Життя перетворилось на «хованки»
Після окупації життяв селищі перетворилося на «хованки». Люди намагалися не з’являтися на вулиці. Пересувалися здебільшого на велосипедах. Це давало відчуття безпеки, ніби якщо рухаєшся швидше, тебе не зупинять.
У населеному пункті також запустили кілька маршруток. Часто за кермом були не колаборанти, а люди, які розуміли, що іншим потрібен транспорт, а їм гроші. Розплачувалися рублями.
«Із села люди масово не виїжджали, хіба що таємно, тому про від’їзд когось ми дізнавалися постфактум. За перший рік виїхало близько третини місцевих, а за наступний — ще приблизно десять відсотків. Ще росіяни викрадали людей», – говорить Андрій Сечко.
В окупованому селищі панував «тихий терор»: колаборанти доносили на проукраїнських мешканців, людей викрадали і переслідували. Часто проходили і так звані перевірки. Андрій, на щастя, встигав до них підготуватися. Він жив у центрі, але мав знайомих на околицях села — саме звідти заходили колони окупантів. Вони бачили рух техніки і одразу попереджали своїх.
«Вони могли вдертися, вибивши двері, трощили оселю, грабували. Таке траплялось у знайомих. Іноді бувало, що часу підготуватись не було, я ховав телефон десь на вулиці, а конспекти — в комірчині, серед старих книжок. Інколи все лежало в сховках днями, і я ніяк не міг підступитися до навчання», – пригадує Андрій.
За його словами, жителі селища випрацювали правила конспірації: «Ми майже не листувалися. Розмовляли наживо, маскували важливі розмови під щось буденне, постійно підчищали листування. Моя мама досі не може позбутися цієї звички — у неї майже всі чати порожні».
Виїзд з окупації
Андрій зважився на виїзд тільки через два роки окупації. До цього їхати не думав — боявся, що його просто не випустять або силоміць заберуть до ворожої армії на кордоні. Та й без російського паспорта ризик був ще більший. Але чекати далі не можна було. Людей у селищі ставало менше, і жителі без російських документів привертали все більше уваги.
Виїжджали родиною на мікроавтобусі з допомогою волонтерів, яких його родина знайшла через телеграм, – вони час від часу могли заїжджати на окуповані території. Усі взяли із собою українські паспорти. Їхали цілеспрямовано в Україну – через окуповані території.
На випадок перевірок підготували легенду, чому не змінювали документи: казали, що мама народилася в Росії, а потрібних паперів для переоформлення просто не було. Їх пропустили на всіх блокпостах. Телефон Андрія перевіряли двічі під час перетину кордонів.
Андрій з родиною зупинилися в Кривому Розі, де живуть і дотепер. Він каже, що попри два роки життя в російському середовищі, їх добре прийняли.
Нині Андрій дистанційно навчається на третьому курсі, працює фрилансером у центрі сучасної культури в Кривому Розі. Водночас допомагає армії та волонтерить.
Фото: “Бабель”.
Джерело – Гривна
