Про мотивацію. Військовий, який був в АТО забрав з собою тоді сина. Його запитали: навіщо. Він пояснив: буде велика війна, зараз він біля мене навчиться воювати і матиме більше шансів вижити, росіяни рано чи пізно підуть далі. Там не було мотивації грошима, соцпакетом. Багато людей ще сподівається, що війна до них не дійте, можна пересидіти чи втекти, поки ворога затримав сусід чи колега. Тим самим, не готуючись навіть до поганого варіанту. Ну, а частина, давайте казати чесно, буде думати, що і при росіянах їм буде норм. Але тут є нюанс: рано чи пізно росіяни і їх мобілізують і відправлять далі воювати. Наприклад, у Балтію.
***
Школа моєї дитини ( в херсонських реаліях не найгірший варіант стану поміж інших шкіл Херсонщини. Навряд чи напишу щось високодуховне чи у дусі християнського терпіння. Нічого не змінилося з початку війни, і всіх війн у світі. Але смерть нікчемного кремлівського щура мене б трохи втішила. Чому би й ні?
***
Політичні срачі у соцмережах нагадують передовиці часів початку створення колгоспів. Тоді текст на будь-яку тему закінчуватися міг словами: здавайте коні радянській владі.
Щось не так: 95 квартал або Рошен.
А ще: бісить, коли виривають цитати з контексту, причому текст сам і меседж, який він несе, насправді нікого не цікавить.
А колись люди читали розвороти у газетах.
Правда, це були і промови Сталіна, напевне. Тому не все так просто.
О, а ще улюблене: люди, які переконували мене колись, в іншому житті, що треба голосувати за Зе, зараз кажуть, як все неправильно робилося. Ви серйозно?
***
Про яке «жизнь налаживаєтся» може йти мова, якщо спочатку знімаються пропагандистські сюжети про високоякісну медицину, а потім звітують про те, як 7 медиків з Мордовії «героїчно» працювали в Каланчацькій лікарні і повернулися до себе в край з острахом в очах. Ще й розповідають про те, що жителі Каланчацької громади «долгіє годи жилі без мед помощі».
Поки вас там не було і ви не прийшли з війною на нашу землю, в Каланчаку було мирне і розвинене життя. А без кваліфікованої допомоги лікарів вони живуть з 24 лютого 2022 року.
***
Їду в мікроавтобусі Херсон- Одеса. Усі пройшли перевірку перед посадкою. В автобусі є ї воєні хлопці.
Позаду мене сидить якась молода жіночка, і голосно , на увесь салон, підкреслено російською розмовляє по телефону.
Бідкається за перевірку, не подобається їй. Обурюється голосно, що силовики перевіряли її документи і задавали питання. “Ну ладно еті, так єшьо і наши”.
Так хочеться щоб вона стулила рота. Не силы слухати тупу маячню, ще й російською з “ґ-канням” і протягуванням голосних.
Наче тупа білявка з російського серіалу.
А я думаю, що Ізраїль живе десятиріччями, кладучи сумки на стрічку сканера при входах в торгові центри, театри, розважальні комплекси, для них десятиріччями нормально показати паспорт працівнику служби безпеки чи поліціянту. І я не чула, щоб хтось з цього приводу репетував.
Нам треба навчитись дякувати робітникам поліції і СБУ, коли вони перевіряють наші документи, за те, що вони запезпечують нашу безпеку, іноді ризикуючи життям.
***
Башкірці колись були славними хлопцями. Довго боролися за свою свободу з мешканцями Московії.
Й татари, й якути, й чукчи. Останні років триста боролися за свою незалежність.
Хочеться їм сказати: просинайтеся! Не брати, а раби ви для великоросів.
У своїй хаті – своЯ правда.
Пишу рідною українською, бо немає в мене друзів башкірів, якутів, чукчів та інших поневолених росією народів.
Але, я хочу вірити, що вони почують наш заклик. Й піднімуться за свою волю та свободу.
Джерело – Гривна
