Євген Гардубей до війни працював завідуючим відділення судинної хірургії Херсонської міської клінічної лікарні імені Є. Карабелеша. Він родом із Мукачева, після закінчення медичного вузу за направленням потрапив до Херсона, де жив та працював 17 років. Після окупації міста, у травні минулого року, лікар повернувся на Закарпаття. Наразі він працює завідувачем відділення судинної хірургії в Мукачівській лікарні Святого Мартина. Про життя в окупованому місті, про виїзд та нову роботу Євген Гардубей розповів виданню «Район. Мукачево».
Історія евакуації з окупованого міста Євгена Гардубея майже не відрізняється від багатьох інших історій особистого спротиву та відстоювання власної ідентичності. Адже всім, хто бажав покинути Херсон та робив реальні кроки в напрямку підконтрольної українцями території, незалежно від віку чи статі, доводилося проходити «сім кіл пекла».
По факту – це близько 30 російських блокпостів, постійні обстріли автомобільних колон та реальна загроза втрати здоров’я або ж навіть життя.
Та ця історія все ж про вдалу евакуацію, про порятунок свого життя та надалі – життя інших. Бо герой цього матеріалу – висококваліфікований лікар, судинний хірург та трансплантолог Євген Гардубей. За його участі спочатку у Херсоні, а згодом вже й на Закарпатті, а саме в мукачівській лікарні Святого Мартина, було проведено чимало складних операцій.
Євген Гардубей – невіддільна частина команди медиків, що здійснили справжній прорив у світ сучасної медицини, якого на Закарпатті досі не було. За останній місяць мукачівським лікарям за участі львівських колег вдалося вдало пересадити донорське серце та дві нирки.
Сам лікар запевняє – це тільки початок.
СПРОБИ ЕВАКУАЦІЇ
– На той час, коли я виїжджав з Херсона, то він вже давно був окупованою територією. Насправді евакуюватися з міста було важко, я б сказав навіть – дуже важко. Чому? По-перше, не було ніяких «зелених коридорів», жодних автобусів, які вивозили би за межі міста, – згадує лікар.
Взагалі, життя в Херсоні та саму евакуацію можна порівняти з в’язницею, коли ти сидиш за ґратами, можеш виходити на вулицю, але не за її межі. На той момент відстань від Херсона до крайньої точки підконтрольній Україні території складала всього 15 кілометрів. Але цей шлях був закритий! Виїжджати дозволяли тільки в бік Кривого Рогу.
Щоб туди доїхати, потрібно було подолати 130 кілометрів, а це – 30 російських блокпостів. І на кожному з них могли роздягнути, перевірити телефон, фотографії, листування. У машині навіть передивлялися плейлист. Були випадки, коли забирали людину через те, що вона мала пісні «Океану Ельзи». Тому нам перед поїздкою довелося видалити дуже багато фотографій і листувань.
Виїхати мені вдалося тільки з другого разу. Коли я поїхав вперше з товаришем, нас не випустили. На 29-му з 30 блокпостів просто зупинили й сказали повертатися. Це було у квітні. Потім взагалі закрили виїзд, з 2 по 9 травня.
11 травня я знову спробував евакуюватися. Доїхав до півдороги, і вони знову закрили блокпости. Я вирішив вже не повертатися і зупинився на ніч у Бериславі. Зранку ми колоною поїхали далі, зупинилися в полі, під палючим сонцем. У тій місцевості все було заміновано, тому навіть спуститися в поле по фізіологічній потребі було дуже небезпечно.
Тільки вже під вечір нам дали дозвіл на проїзд. Колона складалася з близько 1000 машин. Ми їхали через Давидів Брід – це 12 кілометрів сірої зони, тоді нас почали обстрілювати. Події були схожі радше на якийсь фільм: 200 метрів справа щось влучило, 500 метрів зліва.
І ти от так їдеш і думаєш: тільки б не попало у твою машину! Після нас пропустили ще одну колону і все – цей пропускний пункт закрили. Але ви знаєте, якби мені довелося знову їхати таким же шляхом, то я б навряд чи вже погодився.
ПЕРШІ ГОДИНИ ВІЙНИ
Євген Гардубей зізнається, що цей день, 24 лютого, мабуть, уже ніколи не забуде. В той момент, каже, мозок відмовлявся вірити тому, що бачать очі та чують вуха.
– 24 лютого мені подзвонили друзі й сказали, що почалася війна. Я вийшов на балкон і реально почув вибухи. Річ у тому, що біля Херсона знаходиться славнозвісна Чорнобаївка, а також багато було систем ППО. Через пів години – годину пролунав дзвінок від головного лікаря. Він сказав, що всім терміново потрібно з’явитися на роботу, аби зробити виписку пацієнтів та підготуватися до прийому нових. Ти виходиш о 6 годині ранку на вулицю, а там все забито машинами, кількакілометрові черги на заправку, – розповідає лікар.
На вулицях творилася якась істерика, люди метушилися, нервували та намагалися виїхати з міста. Я особисто таку думку відкидав. Медики чекали на перших пацієнтів. Приблизно о 10 ранку до сусідніх лікарень почали поступати поранені: військові, прикордонники, десантники, ті хто захищав Антонівський міст і наше місто.
Були постійні повітряні тривоги, ми спускалися до бомбосховища. Тільки через тиждень нам вдалося потрапити до своїх домівок.
Лікар додає, що дуже складно було з медикаментами, перев’язувальними матеріалами та антигіпертензивними препаратами, натомість пацієнти з інсультами, судинними тромбозами, загостренням виразок нікуди не поділися. Той гуманітарний вантаж, що відправляли в Херсон із Закарпаття, Одеси чи інших міст, частіше за все – розстрілювали.
ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ
– Життя в окупації – це черги в продуктовий магазин по 2-3 години. І це ще не факт, що ти купиш саме те, за чим прийшов. Можливо, вихопиш якусь банку кильки чи солених огірків. Знайти такі продукти, як гречка чи макарони, уже з перших днів війни було нереально. Мене особисто рятувало тільки те, що були знайомі, колишні пацієнти-бізнесмени, які мали власні магазинчики.
На початку в одному з таких нам вдалося ще взяти якусь ковбасу й сир. А от потім навіть хліба вже не було. Деякі підприємці пекли й роздавали його на вулиці, та зрозуміло, що того було мало, на всіх не вистачало.
За два дні вже був розбитий один з наших найбільших супермаркетів. Центральний ринок також два-три тижні не працював. На той час кілограм яловичини коштував 800 гривень. Я пам’ятаю, як вперше прийшов на ринок і побачив цю ціну. М’ясо продавала лише одна жінка, там черга за ним була. Усе розібрали за одну годину.
ЗВІРСТВА ОКУПАНТІВ ТА СКАЛІЧЕНІ ДОЛІ УКРАЇНЦІВ
Лікар може згадати чимало трагічних історій. Наприклад, події у Бузковому парку. Саме там тероборонівці з автоматами та коктейлями Молотова в руках зустріли бронетехніку РФ.
– Загинуло дуже багато молодих хлопців. Це те, що було в нас біля лікарні, центр міста. Швидка з нашої лікарні виїжджала, забирала їх, аби хоча б поховати.
Щодня були якісь трагічні історії. Пам’ятаю, коли одна сім’я, мама, дитина і їхній дідусь, хотіла виїхати з Херсона. Вони проїхали через один російський блокпост, а перед другим їхню машину розстріляли. Загинула однорічна дитина.
Також мене викликали лікувати мінно-вибухову травму. Люди після Великодня прийшли на кладовище, там так заведено, після свята – день пам’яті. Так от навіть туди прилетів снаряд. Троє людей померли на місці, двох вдалося врятували.
Були історії, коли люди просто зникали. Чоловік пішов винести сміття і не повернувся.
Річ у тому, що в Херсоні після 15 години ніхто на вулиці не з’являвся. По-перше, поліції нема, можна було потрапити просто під будь-яку роздачу на вулиці. По-друге, окупанти могли просто посеред вулиці зупинити, перевірити телефон. Дуже багато активістів зникло.
РОБОТА ТА ОКУПАЦІЯ
Виїжджаючи вночі на термінову операцію до іншої лікарні або на виклик до пацієнта, медики щоразу ризикували й своїм життям.
Під час комендантської години окупаційні війська зупиняли швидку, зазвичай, пострілом у повітря. Всіх, хто знаходився у машині виводили на вулицю і наказували лягти лицем до землі.
На жаль, за час окупації у Херсоні були й випадки розстрілу карет швидкої допомоги.
ВІДНОСНА БЕЗПЕКА ТА ПОВЕРНЕННЯ НА ЗАКАРПАТТЯ
Євген Гардубей народився в Мукачеві Закарпатської області, тому не дивно, що саме тут він і зупинився.
Чоловік постійно зв’язується з херсонськими колегами та щиро за них переживає, адже в місті, на жаль, вже не залишилося жодної лікарні, яку б не обстріляли.
– Плюс-мінус – 10 обстрілів на день, як кажуть ті, хто там залишився. Із 350 тисяч населення залишилось десь 40-50. Більшою мірою – це старші люди, що не можуть або не хочуть виїжджати.
Зараз у Мукачеві я працюю у відділенні судинної хірургії. За перші пів року ми разом з колегами вже виконали понад 300 операцій. Це втручання різної складності. Наприклад, тромбекстракція чи тромбаспірація на гострому мозковому інсульті – ми дістаємо тромби з головного мозку.
Таку операцію виконуємо під час гострого інсульту разом з кардіологами та неврологами. Це гібридні операції. А взагалі в цьому напрямку є багато можливостей. Ми розвиваємося, – підсумовує Євген Гардубей.
Серед останніх здобутків лікаря та команди його колег – трансплантація донорського серця та двох нирок. Такі операції в Мукачеві провели вперше. І головне – успішно! Чоловіка зі Львова, якому пересадили серце, вже відпустили додому. Пацієнти з новими нирками ще знаходяться в лікарні.
Мрія Євгена Гардубея – порадувати шанс на повноцінне життя усім своїм пацієнтам. Чоловік переконаний, що його місце там, де праця приносить користь людям.
Усі фото – із сайту mukachevo.rayon.in.ua
Джерело – Гривна
