Українці змінюють своє ставлення одне до одних. Люди, які до повномасштабного вторгнення Росії часто ставали героями анекдотів, набули поваги та захоплення: комунальники, які лагодять поруйновані міські комунікації між ракетними обстрілами, провідниці, які опікуються повними вагонами людей евакуаційних поїздів, дорожники, які асфальтують ями після вибухів, щойно розвіється дим від влучань.
Зміна ставлення до малої батьківщини і людей звідти стала предметом роздумів третього «антропологічного» есе УП.Життя. Редакторка відділу Тетяна Пушнова спостерігає за зрушеннями, які відбуваються у її сприйнятті Херсона – міста, в якому вона провела дитинство, заставши там і СРСР, і проголошення Незалежності, і непрості 90-ті.
На обкладинці – фотографія Тетяни Терен з херсонської обласної бібліотеки імені Олеся Гончара.
***
Мої друзі поїхали в грудні до Херсона. І зняли відео про місто моїх дитячих травм і мрій. На цьому відео я бачу, як Таня Огаркова, блискуча літературознавиця і мама трьох дітей, вдягає бронежилет і шолом перед в’їздом до міста. Бачу, як Володя Єрмоленко, Танін чоловік, філософ, розвантажує гуманітарну допомогу з їх сімейного буса. Бачу інших чудових літераторів і культурних менеджерів на вулицях свого рідного побитого міста, яке і до вторгнення зберігалось в моїй пам’яті досить недолугим – шматком асфальту серед степу і плавнів. Міркую, що б я цим витонченим і мудрим друзям насправді хотіла показати в своєму Херсоні, якби…
ЯКБИ
Це недоречне «якби» останнім часом вилазить в досить несподіваних місцях і псує хід оповіді. Я починаю думати, що було, якби що? Якби не війна? Ні, війна тут ні до чого. Якби в мене тут у Херсоні був справжній сімейний дім-гніздо, в якому я могла б приймати друзів… Ооотооодііі б!!!! І тоді б нічого не було.
Насправді, головне «якби» тут – нелюбов до міста, в якому я мешкала першу частину життя і з якого із задоволенням давним-давно вирвалась.
Якось я поїхала у відрядження до Херсона і жила в готелі, нікому не сказавши, що я там. Мені було добре бути гостею в рідному місті, навіть якось радісно, що я можу з ним отак.
Хер-сон – що можна любити в місті з такою назвою???
У моєму житті є лише одна часто повторювана ситуація, в якій я з гордістю вимовляла «Я з Херсона!» – коли в мене зауважували українську мову. І питали звідки я, сподіваючись почути, мабуть, що я з Галича. А ні! Я з Херсона, ось така я класна, ага…
МІСЦЯ
З «якби» розібрались. Тепер поміркую, що із таким «якби» я могла своїм друзям показати в місті мого дитинства.
Людина коли своє місто показує – розповідає в першу чергу про себе. Тому, як і оповідь про себе, намагається своє місто прикрасити чи героїзувати. В мене немає таких історій і таких місць.
Катерининський собор, пеньок провінційного класицизму в оточенні оборонних валів. Можна було б його показати, так там похований «Катеринич» Григорій Потьомкін, який ліквідував Запорізьку Січ. Там же могила колаборанта Івана Синельникова, вихідця з козацького Острогозького полку і посіпаки Потьомкіна. Та інший імперський «пантеон». І якось стає дуже від того негероїчно. Добре, що друзі в мене розумні й ми могли б на їх могилах спорудити кілька дотепних антиімперських метафор, посміятись.
Піти в парки – Комсомольський чи Леніна? Зараз вони носять інші назви, але в пам’яті моїй оселились радянськими топонімами. В парку Леніна є чи не єдине велике дерево – старий дуб, який всі чомусь називали дубом Пушкіна.
Показати їм вулицю Суворова (звернемо ми на неї з вулиці Ушакова) з бронзовим бюстом цього імперського завойовника, з провінційною, штампованою в пітербурзьких кабінетах класицистичною забудовою? Новини про те, що росіяни вкрали і бронзовий бюст Суворова, і труп Потьомкіна, здались мені занадто добрими, щоб бути правдою.
Може, показати їм ДЮСШ № 3, чиє приміщення – той самий провінційний класицизм. Але там вчився талановитий Сергій Полунін – знаменитий на весь світ балерун, який зробив собі тату з Путіним і присягнув йому на вірність.
Ще на думку спадає місце, де на Катерину Гандзюк було скоєно напад…
Не можу пригадати нічого доброго про своє місто – мій мозок не має навички це «добре» запам’ятовувати.
В мене було досить банальне радянське дитинство – мешканка типового мікрорайону при великому заводі, панельки – 5 людей на дві кімнати. Черги за дефіцитом з бабусею, щоб не в дві руки, а в чотири. Радянська класика на полицях, серед якої розкіш – романи Жуль Верна й Вальтера Скотта, придбані за зібрану макулатуру.
Рідне місто, яке я пам’ятаю, укорінене саме в такий контекст, мені не хочеться його нікому показувати. Навіть таким близьким-далеким друзям.
Безперечно, у херсонців були свої практики втечі – сісти на човна і гайнути в дніпровські плавні, на дачу чи на риболовлю. Саме це я б і запропонувала зробити своїм друзям. Я б показала їм, під яким причалом ми пірнали по раків, де була дача наших родичів, де я вперше побачила кабана в очеретах. Ось він, мій сховок дитячих мрій – негероїчний, маленький і ординарний. І зовсім не урбаністичний. Він про втечу з міста, а не про нього…
Приблизно такий вигляд мали дачі в плавнях, ці місця досі в окупації. Фото: flikr/Nastya
ЛЮДИ
Мені було некомфортно жити в Херсоні, мені некомфортно його згадувати, так чого ж я весь ранок плачу над його вулицями, по яких гуляють мої друзі в броніках і шоломах?! Чому мені так боляче і чому я не можу відірватись від цього відео, зупиняючи його і розглядаючи деталі на стопкадрах?!
Я намагаюсь це якось осмислити.
Ось друзі сидять гуртком довкола Олександра Книги, директора херсонського театру імені Куліша. Будівля театру збудована теж по шаблону оновленої російської імперії – радянської. По цьому ж проєкту був збудований театр у Маріуполі. Недобитки імперії його знищили разом з людьми всередині.
В театрі Куліша зараз гуманітарний штаб, там акумулюють і роздають допомогу – речі, їжу. Серед необхідного – дитячі україномовні книжки. Вони зворушують мене найбільше – зупиняю відео, щоб роздивитись улюблену в нашій родині серію «Джуді Муді».
Олександр розповідає історію свого полону – його викрали окупанти, схиляли до співпраці. Він посміхається, на ньому світшот з обрисом профілю Лесі Українки. Як він зміг таким бути у Херсоні?
Вочевидь, його Херсон – зовсім інший, у ньому є його театр, його фестиваль «Мельпомена Таврії». У його міста явно інша топоніміка та інше звучання. І здається, це дає йому сили бути в цьому місті, посміхатися, сподіватися на краще.
Мені хочеться відвідати Херсон Олександра Книги, відвідати театр, в який ми з мамою ходили в дитинстві. Я занурююсь в тепло спогадів – чому я раніше так рідко згадувала це?
Ось професорка історії, яка розповідає про волонтерську роботу під час окупації. Вона знята в профіль, я не можу її добре роздивитись, але мені ввижається, що я знаю цю жінку – в неї обличчя маминої подруги. Її імені на відео немає. Я хочу познайомитись з нею ближче. А ще з цим «хлопчиком-волонтером чи ангелом, чи чортом, не знаю… але привозив все, що треба», про якого ця професорка розповідає. Який він – Херсон цього «хлопчика»? От би подивитись!
У всіх людей із цього відео неймовірна українська мова. З ледь пом’якшеною південною «ч», такою ж як у мене.
Я розглядаю потрощені вікна бібліотеки Гончара і пошматовані білі фіранки на них. Цими вікнами бібліотека дивиться на інший берег Дніпра – там, де залишаються окупанти. Це символічний пам’ятник цій війні – розхристана бетонна будівля бібліотеки стоїть прямо на лінії фронту, на лінії вогню. Окупанти пограбували її – вивезли цінні видання. Шкода, що не обмежились трупом Потьомкіна.
Колись я писала тут реферати у старшій школі і була дуже собою горда – в мене був читацький квиток до справжньої дорослої бібліотеки.
Війна виколупує з мене ці спогади про «нормальний» Херсон, вона парадоксальним чином змушує мене знову полюбити місто мого дитинства. Пишатися людьми, які живуть в ньому, дізнаватись про нього те, що я пропустила за недолюблені роки.
Один з таких спогадів пов’язаний з Херсонським художнім музеєм. Він теж є на відео моїх друзів – на стінах будівлі дірки від обстрілів. Він стоїть близько до ріки, до лінії фронту. Його башта – колишня міська ратуша – добре проглядається здалеку.
Спогад про музей більш давнішній, з нього напевно і почалось моє повернення до Херсона. Це сталось в листопаді минулоріч, коли я дізналась, що росіяни пограбували колекцію музею. Вони вивозили звідти музейні предмети і картини вантажівками, серед них, скоріше за все, були роботи друзів мого батька. Він – художник по металу, його товариші по майстерні – скульптори та живописці надавали свої роботи до тоді нового музею. Це було почесно, їх твори «сусідували» поруч з Айвазовським. Картини знаменитого мариніста були одними з центральних у колекції, його ім’я я часто чула в розмовах татових друзів.
Ці спогади мені неймовірно дорогі і зараз стають центральними у пам’яті про моє місто дитинства, де живуть сильні люди, з якими хочеться бути поруч.
На відео за кермом авто намагаюсь упізнати профіль філософа Вахтанга Кебуладзе. Він катає мене вулицями з поруйнованими будинками, а я чомусь радію, що мої друзі змогли побачити мій звільнений Херсон таким нашим. І показати його мені.
Джерело – Гривна
