В "Українському домі" 10 серпня відкрилася виставка-документ "Поліна Райко. Зникоме" про біографію та художній світ мисткині з Олешок. Її розмальований дім затопило через підрив росіянами Каховської греблі 6 червня, і розписи всередині були майже знищені. Творці виставки упорядкували багато фотографій ще цілих робіт. З експозиції можна дізнатися, як жила Поліна Райко, як декодовується її система образів і хто опікувався її спадщиною.
Відкриття складалось із дискусії "Культура у часи війни. Переосмислення" та кураторської екскурсії виставкою. В обговоренні взяли участь директорка Національного центру "Український дім" Ольга Вієру, виконувачка обов'язків директора Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" і членкиня Наглядової ради "Ощадбанку" Роза Тапанова, мистецтвознавець і колекціонер, куратор проєкту "Марія малює"Експозиція зі 100 творів Марії Примаченко, які раніше ніколи не виставлялися Едуард Димшиць, артменеджерка і співкураторка проєкту "Поліна Райко. Зникоме" Маріанна Джулай та заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв. Модерував бесіду — а потім і вів екскурсію — журналіст Олексій Ананов. Обидві частини заходу відвідали декілька десятків гостей.
Життєпис Поліни Райко
Мисткиня народилась 1928 року в Цюрупинську (нині — Олешки) Херсонської області, де прожила все життя. Пережила німецьку окупацію в роки Другої світової війни та переказувала, як людей депортували в Німеччину на роботи. Вийшла заміж і народила двох дітей. Із чоловіком побудували новий дім.
Однак далі її доля складається трагічно. У ДТП загинула донька Олена. За рік помер чоловік. Потім син, який страждав на алкоголізм, потрапив до в’язниці, а незабаром після звільнення помер від цирозу печінки. Але через алкоголь Поліна втрачає сина навіть раніше, як розповів Олексій Ананов. Син фактично тортурував маму, пропив усе з дому.
Коли його посадили, жінка залишилась сама в порожній хаті. "І ось цю пустку та біль втрати жінка дивовижним способом переплавляє у творчість. Малювання для неї стає медитацією", — розповіли на екскурсії.
Райко почала малювати у 69 років. Ніколи не мала художньої освіти, навіть не споглядала витворів мистецтва у музеях. Тож люди, які тепер опікуються її творчістю, вважають геніальним сам факт, що вона почала творити. Поліна використовувала найпростішу, найдешевшу фарбу — емаль ПФ, якою фарбують підлогу. На фарбу витрачала 74 гривні своєї пенсії, а інколи, щоб купити її, підробляла на обійстях у сусідів. Харчувалась із власного городу. В емалі ПФ дуже обмежена палітра, і все ж нею Поліна спромоглася витворити цілий власний світ.
Мисткиня виводила ескізи на клаптиках паперу — на щастя, цей архів зберігся. Спершу жінка соромилась свого заняття, фарбувала вночі, зашторювала вікна. До того ж її малювання висміював син, розповіли на екскурсії. Але потім, коли про неї дізналися і стали водити в її хату екскурсії, Поліна Райко розквітла.
Художниця померла уві сні у 2004 році. Її дім хотіли придбати сусіди, щоб розширити свій маєток. Фрески мали б знищити. І тоді дослідник творчості Райко, український художник вірменського походження Борис Єгіазарян попросив своїх друзів — українсько-канадську родину меценатів Ендрюса Неміцкаса та Олени Кошарної — викупити хату Райко, щоб урятувати картини. Вони це зробили.
Далі було кілька проєктів зі збереження будинку Райко. Зокрема, у 2012 році в "Мистецькому арсеналі" відбувся круглий стіл на тему, як зберегти дім Поліни Райко. Маріанна Джулай подавала проєкт до УКФ — він складався з двох пунктів: всебічне дослідження творчості Райко, а потім оцифрування та диджиталізація. Але жодну ідею так і не втілили. Тим часом дім без жильців занепадав, фарба з картин облущувалася ще до російської окупації та повені. Хатою опікувалися сусідки.
Останніми роками про дім дбав також Благодійни фонд імені Поліни Райко, який створили у Херсоні художники В'ячеслав Машницький та Семен Храмцов. З початком повтомасштабної війни Машницький не покинув Херсон, щоб захистити колекцію Херсонського музею сучасного мистецтва, зокрема і роботи Поліни Райко. Незадовго до деокупації Херсона рідні та друзі художника втратили з ним зв’язок. Машницького й досі вважають зниклим безвісти.
6 червня 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС — затопило, зокрема, й Олешки. Вода дійшла до даху будинку Райко. Уціліло лише 30–40 % картин.
Символіка творів Поліни Райко
Про творчість Райко детально йшлося в кураторській екскурсії від Олексія Ананова, Маріанни Джулай та Бориса Єгіазаряна. Символічно, що відвідувачі, які підніматимуться на виставку на другий поверх "Українського дому", спершу чутимуть звуки води та проходитимуть через напівпрозорі підвіски, що символізують її потоки. Глядачі та глядачки одразу занурюються в кінець історії Поліни Райко — затоплення дому. Інсталяцію доповнюють твори, які намалювали сучасні художники як реакцію на трагедію підриву ГЕС.
У творах Райко поєднуються язичницька, християнська та радянська символіка. Дослідникам не довелося нічого додумувати, бо художниця сама дала кожній фресці тлумачення, пояснила, кого чи що зображала. Невідомо тільки, про що картина з весіллям — її знайшли за ліжком Поліни. Це може бути весілля її чи когось із дітей.
- Образи чорного ворона або змія, які хапають пташеня з гнізда, вочевидь, символізують смерть, що забрала обох дітей художниці.
- Посмертний портрет чоловіка Поліни Райко, який, на думку Олексія Ананова, подібний до єгипетських посмертних малюнків, — там чоловік зображений не таким, як у житті, зокрема він ніколи насправді не носив вуса, та ще й такі пишні, як на малюнку Райко. А ще вона дала йому в потойбічну дорогу все, що він любив: випивку, вудку, про яку мріяв, але так і не купив, спійману рибу в човні (був рибалкою).
- Леопардів у будинку аж 9. Райко завжди ображалась, коли тварин плутали з котами чи совами, і хоч ніколи не бачила живих хижаків, наголошувала: це саме леопарди. Два з них, ніби сфінкси, охороняють вхід до спальні художниці.
- Сестри-янголи, що сидять на півмісяцях у раю. Це сімейний портрет Поліни та трьох її сестер — картина, у якій вона хотіла дотриматись схожості, тож себе писала з фотографії.
- Поліна Райко також не раз змальовувала свого песика Жучка. Є в неї і капітанка з радянською зіркою на постаменті (цей образ їй наснився проти 9 травня, радянського Дня перемоги), і військова медсестра — очевидно, це рефлексії жінки, яка в юності пережила жахи війни.
Дискусія "Культура у часи війни. Переосмислення"
На дискусії говорили про важливість мистецтва в часи війни. Як зробити так, щоб воно продовжувало жити і на нього знаходили кошти — як на збереження старовинної спадщини, так і на творчість сучасних митців — і щоб воно говорило від імені українців про українців за кордоном та підтримувало нас самих тут, в Україні.
"Ми знаходимо в роботах таких людей, як Примаченко та Райко, щось українське, щось, що підтримує нас сьогодні емоційно. Можливо, трішечки розважає, а можливо, дає нам зрозуміти, звідки нам брати сили. Марія Примаченко стає своєрідним українським голосом на експорт. І хай можна сказати, що ми спробуємо інструменталізувати мистецтво (а воно самодостатнє), але воно теж має працювати сьогодні і працює", — зауважив Олексій Ананов.
Про виставку Райко працівники "Українського дому" міркували ще до трагедії на ГЕС. А після підриву греблі, крім того, що взагалі залишилося небагато розписів художниці, будинок і досі поза зоною доступу — він на тимчасово окупованих територіях. І просто сьогодні консервувати, рятувати його неможливо. Але згадувати, актуалізувати для себе її творчість, не давати зникнути їй із нашої пам'яті — це одна з основних цілей виставки.
Виставка потрібна ще й тому, що твори Поліни Райко, як і Марії Примаченко, за словами Едуарда Димшиця, сповнені оптимізму. Людина, яка прийде в зали, забере з собою невеличку частину цього оптимізму. "Оптимізм потрібен нам, щоб ми набували сил, а сили нам потрібні для перемоги. Формула проста і дієва", — запевняє колекціонер. Він переконаний: сьогодні мистецтво — це точка опори, яка дуже потрібна українцям.
Ольга Вієру доповнила цю думку: для українців зараз ще й дуже актуальне дослідження себе та своєї історії, повернення до своїх коренів, до джерел. Пані Ольга поділилася, що на початку повномасштабної війни "Український дім" навіть не уявляв, чи зможе ще працювати повноцінно. "Але ми в якийсь час дуже чітко зрозуміли, що потрібно підтримати наше суспільство. Ми сьогодні як інституція аналізуємо потреби і запити суспільства. Ми хочемо бути уважними до людей і гнучкими". На думку Ольги Вієру, культура в часи війни стає маяком, до якого ми можемо рухатись, якщо правильно вибудуємо нашу культурну політику.
Роза Тапанова наголосила, що культура в період війни покликана пояснити, зокрема дітям, тяглість подій та допомогти пізнати історію. Пані Роза каже, що зараз в Україні посилилась емпатія — і це те, що вирізняє українську ідентичність. Ми хочемо віднайти історичну правду через свої співпереживання, для цього люди йдуть у музеї та на виставки. "Нинішній момент, виклики, які ми переживаємо, ніби зшили час. Багато історичних травм, багато досвіду, який, можливо, ми призабували, відсторонювали, зараз актуалізувався, і ми розуміємо істинне значення того, що відбувалось у XX столітті", — каже діячка.
Для Аліма Алієва культура — один із засадничих інструментів національної безпеки. Він нагадав, що нинішня велика війна — це екзистенційна війна України за її ідентичність, культуру, право обирати майбутнє. Тож коли Український інститут спілкується з міжнародними партнерами, то намагається пояснити мовою культури, хто такі українці, що таке Україна і чому ми ведемо такий спротив сьогодні. Раніше у сприйнятті України за кордоном було дуже багато віктимності. Образ українців-жертв був достатньо потужним. А тепер це brave people, люди, які борються, які мають свою гідність, для яких свобода – це не лише гасло на прапорі. "Ми повертаємо собі свої імена. І нарешті українці не сидять десь у залі і слухають про себе — ми починаємо говорити власними голосами", — підсумовує Алієв.
"Культура та мистецтво під час війни — це документ і це код доступу", — вважає Маріанна Джулай. Документ — тому що сучасні митці потужно рефлексують кожну новину війни. А код — бо невербально і дуже прямо пояснює іноземцям з іншою ментальністю, хто такі українці, чим ми відрізняємося від росіян тощо.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
Джерело – Суспільне
