Кураторка проєкту "Ком'юніті кухня" у Центрі сучасної культури у Дніпрі Діана Халілова в колонці для Суспільного Культура розповідає про те, як війна впливає на харчову поведінку та до чого тут колоніальний спадок і культура.
За сюжетом мультфільму українського режисера Володимира Дахна "Як козаки сіль купували" (1975) троє головних героїв-козаків зварили собі обід, але не змогли посолити, бо сіль закінчилася. Вони вирушили на ярмарок до чумаків. Та вже на ярмарку виявилося, що пан украв усі мішки з сіллю. Сюжет мультфільму розповідає про те, як козаки повернули чумакам сіль і зрештою пообідали смачною стравою. Здавалося б, незначна побутова історія, яка нічого не має спільного з війною та колоніальним спадком. Але сьогодні вона як ніколи проговорює це.
Історія відносин панів та поневоленого народу досить складна — про це ми дізнаємося, зокрема, й через чумацькі пісні. Привілейоване становище господарів землі (що є важливою ознакою зовнішньої колонізаційної політики імперій) означало їхню безкарність за надмірну експлуатацію селян. Торгівля сіллю стала для українських селян однією з перших можливостей викупити себе з кріпацтва та стати вільними.
Запаси харчової солі на території сучасної України були відкриті ще за античних часів, коли сіль з Криму та лиманів нинішніх Херсонщини, Одещини та Миколаївщини морем транспортували до Греції. Конституція України визначає, що корисні копалини, до яких належить і сіль, — власність народу, що проживає на цій території. Маючи сіль, яка щоденно стоїть на столі, ми ніколи не помічали її цінності та значення. Однак тепер, коли розуміємо, що можемо її втратити, до нас приходить усвідомлення свого багатства. І саме тому хочеться говорити про обізнаність щодо своїх природних ресурсів (локальних продуктів включно з їжею) як про потужний аспект антиколоніальної боротьби.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я стала кураторкою проєкту "Ком'юніті кухня" — серії заходів з колективного приготування їжі для переселенців та дніпрян. Нас цікавив не лише сам процес приготування їжі, але й значно ширші питання: яка різниця продуктових кошиків у містах та селах, які локальні продукти в них є, яка історія цих продуктів і як це стає частиною не тільки нашого вжитку, а й культури. Гостею події, присвяченої солі, стала Дарія Крикунова, авторка телеграм-каналу про їжу "Бетонна Галушка". Вона розказала про роль харчової солі у виготовленні ферментованих продуктів, про історію солевидобутку в Україні та показала, як готувати солоні лимони.
Здавалося б, тема солі проста і не має викликати складнощів. Але станом на жовтень 2022 року в дніпровських супермаркетах купити кам'яну сіль було неможливо. Тому нам довелося придбати морську сіль. На той момент заводи з видобутку та виробництва солі зупинилися через російську агресію. Одна з учасниць заходу, Ганна, з родиною приїхала у Дніпро з Сєвєродонецька. Після нашої зустрічі вона відправила мені фотографії родини з екскурсій шахтами Соледару. Інша учасниця, Олена, як виявилося, зберігала на пам'ять дрібку солі з Соледару, бо для неї вона набула цінності. Кілька століть тому сіль разом із цукром вже належали до найбільш дорогоцінних спецій. Сіль, яку вже не дістати, вино, розлите під обстрілами, зерно, зібране на замінованих полях. Наша повсякденність сповнена такими історіями. І наші продукти теж набувають надзвичайної ціни.
"Артемсіль" — одне з найбільших у світі підприємств з видобутку солі, що було засноване у 1976 році. Це об'єднання п'яти шахт, де добували сіль вже багато років до цього. "Артемсіль" і після розпаду СРСР функціонувало як державне підприємство.
Мерч із зображенням "квітки" підприємства "Артемсіль" існував ще до повномасштабного вторгнення й подальшого знищення підприємства. Однак саме після його руйнації кількість сувенірної продукції та візуального контенту із символікою "Артемсолі" збільшилася в десятки разів.
Кам’яна сіль, біла сіль, наче висічений з неї ж пам’ятник Артему біля комплексу Святогірської Лаври, — я почала уявляти собі, скільки жахливих речей йому довелося побачити. З тієї висоти над кар’єрами Лиманщини, спрямувавши свій погляд у бік Росії, тільки він мав безперервний панорамний огляд на усі воєнні злочини окупантів. Він бачив, як росіяни зруйнували підприємство з виготовлення солі, назване на його честь.
Образ Артема мав на меті прославити більшовицьку боротьбу проти Української Народної Республіки та встановлення радянської (російської) влади у регіоні. Але, зважаючи на відсутність візуальної схожості постаменту авторства Івана Кавалерідзе та реальної людини, справжнє ім’я якої було навіть не Артем, а Фьодор Сєргєєв, ми все ж маємо простір для власних інтерпретацій.
У межах програми декомунізації 2015 року пам‘ятник Артему в Бахмуті демонтували. Він був виконаний у стилі соцреалізму, як копія реальної постаті. Цікаво, що на його місці встановили пам‘ятник козаку-солевару у 2018 році, без постаменту і в людський зріст.
Якщо "святогірський" Артем вистоїть війну, хотілося б, щоб його декомунізували в інший спосіб, ніж руйнування, адже він має культурну цінність і не копіює реальну постать. Ще влітку я виготовила з глини мініверсію Артема (авторства Кавалерідзе), який тримає в руках соляну "квітку" — впізнаваний символ підприємства "Артемсіль" (дизайн та лого торгової марки авторства команди конструкторського бюро "Артемсіль"). Мені захотілося "оживити" не образ радянського революціонера, а істоту, яка ніколи ним не була. Гіганта, що міг тільки спостерігати за жахіттями війни й усе запам’ятовувати. Але поки що дискусії про демонтаж пам'ятника тривають, єдиної думки стосовно його культурної цінності не існує.
Кілька місяців тому я натрапила на фотокнигу зі світлинами пейзажів Донеччини та Луганщини, включно з фотографіями із шахт Соледару. Книга має назву "Шлях, позначений сіллю" — і це лише один з проєктів громадської організації "Крила". Їхня команда займається етнографічними дослідженнями українського Сходу, організацією туристичних маршрутів, розвитком агротуризму. Я замовила цю книгу, і разом з нею мені в подарунок поклали кристал солі з шахт Соледару. Чи варто казати, наскільки цей подарунок став для мене дорогоцінним?
Флешмоби з тиражуванням "фірмової продукції" нескорених українських міст і селищ вже стали звичним явищем в українському медіапросторі: у листопаді ми спостерігали свято кавунів напередодні звільнення Херсона від окупантів. Окрім шкарпеток, худі та постерів із зображенням ягід, люди купували останні кавуни того сезону, щоб поласувати ними вже з думкою про звільнений Херсон. Мій друг зберігав пляшку вина, виробленого в Херсонській області від початку повномасштабного вторгнення, яку планував відкрити одразу після деокупації Херсона, що ми і зробили. Такі жести наче підкріплюють нашу віру в перемогу чимось матеріальним, що можна з'їсти або випити.
Шахти та солоні озера України простягаються від Закарпаття (Солотвино) до Соледара на Донеччині й Криму, Херсонщини, Миколаївщини та Одещини на півдні. Колонізаційна політика, націлена на експлуатацію природних ресурсів і дешевої робочої сили, змінює ландшафти та забруднює довкілля цілих регіонів. Усунення наслідків бойових дій (часто незворотних) потребуватиме величезних зусиль, а людям, які повертатимуться на рідні землі й починатимуть все з нуля, потрібно буде на щось спиратися. Це може бути гордість за продукт, який людина виробляла все життя, та про який тепер знає весь світ. І це вже буде більшим за міф про Україну як "житницю Європи". За кожним продуктом стоятимуть конкретні люди, а кожне відновлене підприємство чи галузь — буквально відродження Фенікса з попелу.
Саме тому нам критично важливо говорити про їжу та походження локальних продуктів як про додаткові історичні джерела. Вони зберігаються століттями, незважаючи на те, як і скільки разів була переписана наша історія. Зокрема, й історія чумацтва, яку росіянам не вдалося привласнити попри усі їхні старання.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
Джерело – Суспільне
