Під час окупації ходили у вишиванках і переконали місцевого коменданта не вішати в Золотій Балці російський триколор — як люди чинили спротив російській агресії, Суспільному розповіла директорка територіального центру з надання соціальних послуг Марина Стогній.
2 жовтня село Золота Балка було звільнене українськими військами після семи місяців окупації. Тепер можна згадувати той жахливий час із деяким полегшенням, але говорити про це досі важко, каже Марина Стогній.
Ми вірили, що цей кошмар закінчиться, але жити кожен день як останній — то дуже складно.
"Поки не було виїзду через Василівку та Давидів Брід, то практично вся ця сторона населених пунктів виїздили через нашу Золоту Балку до Осокорівки. У нас проходили близько 8 тисяч біженців, ми їх розміщали в селі. Не питали прізвищ, просто допомагали людям переночувати. З маленькими дітками брали до себе додому, інших — у дитячому садку, по квартирах", — говорить жінка.
Марина Стогній і начальниця служби в справах дітей Оксана Шляпіна під час окупації лишалися на місці представницями української влади. При взаємодії з керівництвом на підконтрольний Україні території жінкам доводилося вирішувати проблеми побуту в громаді.
"Довелося домовлятися з підприємством, яке в нас у селі тримає елеватор, про матеріальну допомогу. Нам дали 40 тонн зерна і 10 тонн соняшника. Перший період, коли взагалі нікуди було ні прорватися, ні пройти, Михайлівка запустила пекарню та млин, маслобойню - і ми таким чином людей годували, забезпечували борошном і олією. В села нашої громади ми постачали хліб, символічну ціну ставили тільки за роботу та за електрику - 15 гривень хлібина. За медикаментами я змогла виїздити в Кривий Ріг, коли в нас росіяни уже встановили 5 блокпостів. Нас із цими поставками координував нардеп Сергій Козир. А вже коли нас перекрили з Нововоронцовки, то я легковим автомобілем їздила в благодійний фонд "Мангуст", у Червоний Хрест. Розвозила потім ці медикаменти по всій громаді, не раз під кулями. І гранати в нас кидали — я кажу тільки, дякувати богу, що вціліли. Я своїм працівницям говорила: "Дівчата, нам Господь Бог дав наряд — ми повинні вижити та допомагати людям". Все, що могли, ми робили" — говорить начальниця терцентру.
Я вклоняюсь колективу працівників Будинку людей похилого віку в Золотій Балці.
Соціальна служба громади працювала практично в повному складі, каже Марина Стогній Із тридцяти працівників виїхали лише четверо — в кого маленькі діти.
"Решта лишились на всіх територіях, навіть там, де були жорстокі бої — Петропавлівка, Червоне, Біляївка, Михайлівка. Навіть у Придніпровському, де розташувався російський штаб, працювали наші соцробітники. Я вклоняюсь колективу працівників Будинку людей похилого віку в Золотій Балці. Ми працювали три місяці практично без заробітної плати. Ми розуміли, що війна. Мені довелося купляти дівчатам хліб, бо ставка в них була лише 2 тисячі гривень. У кухаря ще менше, а вона ж чи не цілодобово працювала, бо нам довелося в Будинку приймати ще й стареньких біженців. У березні-квітні там жили понад 30 людей, яких ми готували та лікували. Звісно, було складно", — каже чиновниця.
Марина Стогній говорить, усі розуміли, що на окупованій території стабільного державного фінансування не буде. За словами жінки, їм допомагали благодійні організації, різні фонди та люди — як наділені владою, так і особисті друзі.
"Щойно я приїздила в Херсон, мої подруги одразу кидали клич — Золотій Балці потрібно те й те. Я їздила по місту та збирала те, що змогли для нас знайти. На шляху доводилося проїздити 38 блокпостів. Але завдяки допомозі, підтримці багатьох наших людей ми вистояли. Ми сильна нація, ми з усім впораємося. Оскільки ми були на окупованій території, з коштами було скрутно. Крім того, 6 місяців не було світла та водопостачання. Уявляєте, що це означає для Будинку людей похилого віку? Роботи було дуже багато — спочатку купували та розвозили воду по селу, потім просили людей, щоб поруч пробили свердловину. По селу оголосили, що нам потрібні генератори, аби зі свердловини піднімати воду. І за кілька днів люди зібрали понад 120 тисяч гривень!" — говорить жінка.
Не обійшлося і без "уваги" місцевих колаборантів, розповіла начальниця терцентру. Жінка каже, було зрозуміло, що така увага нічого доброго не принесе.
"Один раз у травні приїхали до нас колаборантські два коменданти та голова Бериславської їх адміністрації Костюк. Хотіли зняти відео про людей, як тут живуть. Вони й до цього рвалися, але я відмовляла — казала, що коронавірус, хворі, шизофреніки тощо. Тобто ні в якому випадку туди заходити не можна. А цього разу я не встигла до їхнього приїзду, і вони зайшли. Кажуть — допомогти хочемо. Привезли гуманітарку: перлову кашу, тушонку та згущене молоко. А я пояснюю, що людям в віці 80 років і старшим таке не підходить. Поки ми спілкувалися, їхні працівники ходили всюди, розглядали та розпитували. Наші робітники в один голос їм сказали, що в нас усе добре, і від них допомога не потрібна. Знаєте, я розуміла, що окупація може бути довгою, а людей треба годувати. Тому засадила три городи й теплицю, щоб овочі для стареньких були. А ці "гості" дивляться — на столах є огірки, помідори, суниця, черешні. Це в травні-то! А ще якраз котлети робили, м'ясо було. Чотириразове харчування ми забезпечували, ліки були. І приходить потім цей заступник, молоде пацанятко, чи 18 років йому є. І доповідає — там усе супер, харчування чудове, все чисте та стерильне, всі задоволені. Він же не розуміє, що від нього зовсім інше хотіли почути. Я й кажу — і навіщо нам ваша каша, яку за ГОСТом не можна старим людям давати? Костюк тому хлопцю прочухана дав, що не зміг так викрутити, як їм треба було. І вони забрали ті свої харчі, а після того й не показувалися сюди більше" — каже Марина Стогній.
Зараз складно говорити та згадувати про все, що довелося пережити, каже Марина Вільямівна.
"Можливо, колись напишемо історії про ті обшуки, про ті тварські руки, що всюди нишпорили. Як обстрілювали і гранати кидали, обзивали брудно та на розстріл водили. Знаєте, я дала слово собі і багатьом людям, у яких розбили будинки, які втратили все і тікали в одних калошах і нічних сорочках, — що обов'язково поїду в Європу та буду розповідати про те, що тут робили ті хрєнові "асвабадітєлі". Тому що про це мовчати не можна, тому що наступною може бути Європа. Їх не можна назвати людьми. Коли ми з Оксаною Шляпіною їздили по продукти або вивозили хворих у лікарню, три ті місяці випрошували кожен пропуск.
Ви, мабуть, у школі двієчником були, якщо за напрямком вибухової хвилі не можете визначити, звідки стріляли?
А вони ще й кілька разів влаштовували провокації. Якось 8 травня приїхав до нас комендант. А Михайлівка якраз зробила макарони — пенсіонерам думали роздати, розпакували по кілограму. Він питає — коли будете роздавати? Кажу, що 10 травня о дев'ятій людей зберемо і роздамо. Він каже, що теж прийде. А в мене якесь відчуття, що нечисто тут щось. Зібрали хлопців і 9 травня вже пізно ввечері розвезли ці макарони по селу. І людей уже не гукали, звісно. Десятого прийшли на роботу, як завжди, почали обдзвонювати по селах громади, що кому потрібно — якраз формували перелік ліків для діабетиків, сердечників тощо. Але щось як муляло всередині, кажу дівчатам, давайте розходитися. Ми кілька хвилин, як вийшли — і почався обстріл касетними мінами. В дитячому садку та в терцентрі, з якого ми щойно вийшли, вибуховою хвилею вибиває вікна. Ці касетні міни падають якраз на ту територію, де ми мали роздавати ті макарони, в призначений час! Нас урятували дві хвилини. А люди потім нам казали, що цей комендант виїхав, подивився — немає загиблих, і поїхав назад. Страшно уявити, що було б, якби ми за планом зібрали там людей! Найцинічніше, що він мене потім намагався переконати, що це стріляли українські війська. А я йому просто в вічі кажу — ви, мабуть, у школі двієчником були, якщо за напрямком вибухової хвилі не можете визначити, звідки стріляли? Наших там не було, тільки ваші. А він своє твердить — то ваша ДРГ", — говорить Марина Стогній.
Таких історій за 7 місяців назбиралося безліч, за словами жінки. А зараз здається, наче все пройшло, як один день, говорить вона.
"Скільки людей нам доводилося ховати... Навіть зараз, уже перед самим звільненням, шукали якогось хлопця. Вони стріляти почали, але він зміг біля гаражів сховатися і подзвонити, тож наші хлопці його знайшли та вивели. На День незалежності п'ятеро людей виходили по "тропі життя" по-над берегом — і підірвалися на розтяжці. Дитинка маленька лишилась неушкодженою. А один чоловік загинув. Другий у Херсоні зараз, і ходити, мабуть, уже не зможе, бо перебиті ноги й хребет. Ще двох ми лікували в себе, витягали осколки. Нас на те місце не пустили, на "броніку" вивезли нам тіло, кинули, як цуценя. Пораненого в Берислав теж просто на "броніку" повезли.
В Гаврилівці хлопчика застрелили: діти йшли з берега, побачили військових і кинулися бігти. А ті почали стріляти, хлопчику легені, ноги пробили, і дитина померла в лікарні.
В нас із Будинку забрали психічно хворого. Один раз ми його відбили, не дали чіпати. А потім він сам пішов до бліндажа, просив закурити. То вони його забрали, тримали три тижні, змушували окопи рити, знущалися над ним. Назад хіба половина його повернулася — привезли, викинули нам. Відпустили, називається — мабуть, уже користі з нього не було", — говорить жінка.
Кожен день був, наче останній. За день іноді було по 170 пострілів САУ
Попри все, каже Марина Вільямівна, люди робили не тільки буденні справи, а й намагалися радувати тих, кому було особливо важко.
"Першого жовтня — День людей похилого віку. Ми вже бачили, що йде наступ українських військ, що наші вже близько. В ніч на 1 жовтня нам якраз на картки дали 12 тисяч гривень. Ми розрахувалися з боргами, яких трохи наробили за харчі, та ще й купили цукерки й продукти. І влаштували для стареньких у нашому Будинку невеличке свято. Пояснили, що це кошти від помічників із Збройних Сил, що це ваші внуки й правнуки зібрали ці кошти. Бабусі й дідусі плакали, співали гімн України, аплодували Збройним Силам. Це люди, які вже проходили війну в своєму житті, а тепер пройшли окупацію — і чекають, що скоро нас звільнять, що Україна повернеться. Не можна було без сліз дивитися на це. Після звільнення біженці з нашого Будинку людей похилого віку поїхали далі. І наших стареньких теж евакуювали, бо ж війна ще триває. Дуже ми сподіваємось, що скоро вже все закінчиться. Єдине, що хочеться, — щоб оті тварі за все відповіли. Вони просто нас нищать", — каже жінка.
Носили мої бабусі та прабабусі, і я не буду міняти те, що в нас склалося віками.
Українці — сильна нація, нас ніхто не переможе і ніхто не поработить, говорить Марина Стогній. Воля — це невід'ємна частина української душі.
"Ми з Оксаною домовились, що будемо ходити в вишиванках — і ходили! Комендант одного разу спитав — "Вам не хочется поменять одежду?" А я кажу — носили мої бабусі та прабабусі, і я не буду міняти те, що в нас склалося віками. І в нас висів прапор — наш, триколору не було на території Золотої Балки ні одного дня! Вони збиралися повісити — але ми попередили, що охороняти його ніхто не буде, і є велика вірогідність, що з нього зроблять ганчірку. Комендант почухав потилицю — ну добре, каже, вмовили. І не став вішати! В селі є місце, яке ми називаємо "кругом", там висока електроопора стоїть. І на ній висів наш прапор — давно колись вішали. Порвався, пошматався, скрутився — але ж ми знали, що то прапор висить, і всю окупацію ми прожили з українським прапором", — говорить начальниця терцентру.
Дівчата просили мене, як у Херсон за ліками поїду, купити якихось тістечок солоденьких. Бо в нас такого не було давно, скучили за солодким. А тепер знову повертаємося до чистої своєї мови — бо ми нація вихована", — каже Марина Стогній.
Після звільнення Золотої Балки життя в село повертається, говорить начальниця терцентру. За словами жінки, чи не найбільша радість — побачити людей, зустрічі з якими давно хотів.
"Коли нас звільнили, до мене підійшли хлопці, наші військові, і питають — ви отримали ліки, які ми вам передавали? Це я вперше змогла побачити людей, які допомагали нам, знаючи про нашу ситуацію. Вони збирали ліки, передавали їх на Кривий Ріг. Я дуже вдячна всім, хто нас підтримав. Знаєте, я за час війни не плакала, бо треба було тримати себе в кулаці. А оце після звільнення який день плачу. По-перше, я сім місяців не бачила свого сина, який служить у Збройних Силах України, не спілкувалася з ним. А два дні назад він приїхав, тепер я знаю, що він живий, що він здоровий, що він є. А по-друге, я трохи розслабилася, емоції виходять" , — каже Марина Стогній.
Коли на мене наставили автомат, я сказала — в мене мама росіянка, і коли ти будеш у мене стріляти, дивись в очі своєї мами.
За словами жінки, село потребує вирішення багатьох проблем. Але люди вже мають головне — вони вільні.
За її словами ,українські жінки мають таку ж міцну вдачу, як і чоловіки. А крім того, особливу мудрість, яка недарма ввійшла в приказку.
"Наша жіноча перевага була в тому, що ми говорили правду, але розумну. Коли на мене наставили автомат, я сказала — в мене мама росіянка, і коли ти будеш у мене стріляти, дивись в очі своєї мами. І той покидьок опустив автомат, хоч і не втримав брудного слова. Скільки існує росія, вони весь час воюють. Тепер прийшли нас нищити. І мовчати про це не можна, бо буде й надалі тривати таке. Та не на тих напали. Дивлячись на те, що відбувається довкола, мої дівчата почали матюкатися — бо слів звичних не вистачало. І я поставила банку — за кожен матюк кидаєш гроші", — говорить чиновниця.
Читайте також
- Високопілля – селище на Херсонщині з давньою історією, знищене на 80% російськими військовими
- 256 день війни: хроніка подій в Херсонській області
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Джерело – Суспільне
