Фріда Романець живе в Україні, вона - етнічна німкеня, у дитинстві разом з родиною була примусово відправлена до Сибіру, розділивши долю тисяч своїх співвітчизників, яких сталінським указом було виселено з місць постійного проживання. Своєю історією жінка поділилася з Суспільним.
Фріді Романець - 81 рік. Ми зустріли її на виставці, присвяченій депортованим німцям. Тут кожна картина нагадує її власну історію, - говорить жінка:
"Нас трьох малих дітей, старша – 36-го року, Федір – братик – 38-го року, а я - 40-го, виселили. Маму і нас трьох відправили до Сибіру, з нами були ще бабуся і дідусь. Коли ми приїхали, їх розділили. Досі пам’ятаю їх обличчя. Це було важко, стільки років разом і їх розділили. Нас не хотіли усіх брати, бо було багато дітей, та врешті нас узяв директор школи. Він дав нам притулок. Мама влаштувалася прибиральницею. Відчули і голод, і холод, і ненависть. Все було. Це все зруйнувало нашу родину. Тата залишили у трудовому таборі, до нас він не повернувся".
Попри все, що пережила родина, були і щасливі моменти, - говорить Фріда:
"Ми до коменданта щомісяця ходили відмічатися. Такі правила. У нього була донька, вона добре до мене ставилася. І питає – ти вмієш читати? Кажу – ні. Йдемо, я тебе навчу. І вона навчила мене читати. Давала свої книжки, в неї велика бібліотека була. А ще грали у футбол з дітьми коменданта".
Сибір забрав єдиного брата, - розповідає Фріда. Хлопець помер від переляку.
"Щур по ньому пробіг. І він злякався. Ми спочатку не зрозуміли. А потім лікар встановив розрив серця. Він і тижня не прожив. Ми там його і поховали, у Сибіру. Він всього на 2 роки мене був старший, дуже спокійний, дуже гарний. Там, у Сибіру, нам нарізали частину лісу для поховань. Найгірше – багато снігу було, і навесні, коли сніги зійшли, ми не змогли знайти його могилу. Не лише ми, усі ходили, шукали рідних. Хрести були з гілок, їх знесло. Мама бігала і ридала, але не знайшла могилу".
Родина вижила тому, що мати доглядала за дітьми коменданта, тим врятувала власних дітей від голоду, - говорить наша героїня. Вона впевнена, що її спогадів вистачило б на цілу книгу.
Олена Протопопова, Григорій Шматко.
Джерело – Суспільне
