14 жовтня у день Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва Україна святкує День захисника. В містах і селах вшановують мужність та героїзм захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій українського народу. Хтось іде на фронт, щоб продовжити справу батьків, а хтось повертається з війни та згадує своїх побратимів. До Дня захисника України Суспільне зібрало історії героїв, які пішли на фронт, щоб боронити свою домівку та коханих людей.
Командир взводу Василь Гулик про порятунок життя
Коли почалася війна, 49-річний тернополянин Василь Гулик покинув столярську справу та пішов на фронт. Близько року він був на передовій – на 31 блокпості у Луганській області. У січні 2015 року під час боїв за Бахмутку, він — командир механізованого взводу 24 бригади, отримав поранення, а двоє його побратимів тоді загинули. За словами ветерана, у грудні 14-го року його життя врятував магазин від автомата, коли він із групою бійців підірвалися на розтяжці.
"Переді мною два хлопці падають і за мною два падають, їм ноги посипало осколками. А мій автомат, він у мене був за спиною. Осколок, який летів у мене, попадає в автомат, і від автомата він зрикошетив", – розповів Гулик.
Чоловік поділився, що на фронті усім своїм танкам, бойовим машинам піхоти, а також гарматам хлопці давали імена. Одна металева зенітка називалась "Дід Оман" на честь Роман Мосійчука, який загинув. Зараз ветеранові 55 років, він вийшов на пенсію та працює техніком у Тернопільському аеропорту. Василь розповів, "що скільки буде жити, стільки буде згадувати своїх хлопців".
Аеророзвідник Юрій Кучеренко про зруйнований Донецький аеропорт
Юрій Кучеренко з Одеси пішов на війну волонтером та займався аеророзвідкою: допомагав українським військовим дізнаватися позиції ворога, загалом провівши на Донбасі чотири роки. Чоловік керував безпілотними літаками у складі волонтерської групи "Армія SOS", допомагаючи українським військовим розвідувати обстановку у зоні бойових дій.
Найяскравішим кадром, який зафільмував безпілотник, Юрій називає запис Донецького аеропорту, який зруйнували бойовики у січні 2015 року. За словами пілота, він зрозумів, що знаходиться над терміналом, тільки коли про це сказав штурман. "Це взагалі цікавий момент, тому що у цей час нас знімали на землі,” — поділився Юрій.
"Коли ти вже летиш назад, додому, тобі вже не треба там (на Донбасі — ред.) щось дорозвідувати. Тоді я милувався і знімав гарні види тієї землі. Там реально гарно. Там і страшно, але там і красиво. Ось цей контраст позитивний. Це і вражало,” — поділився Юрій.
Нині у вільний час Юрій займається моделюванням кораблів. Однак стверджує – у разі необхідності, якщо буде оголошено загальну мобілізацію, готовий повернутися на фронт.
Танкіст Володимир Мошковський про розвідки на ворожій території
Полтавець Володимир Мошковський п’ять років тому добровольцем пішов воювати на схід України. Служив у батальйоні "Азов". Через своє походження отримав позивний "Ворскла", який, хоч і не одразу, але сподобався військовому. Він служив у танковій роті "Холодний яр" і ходив у дозор у складі групи, приблизно з 6-7 людей. Його завданням було спостерігати за ворожою технікою та живою силою, утім не можна було відкривати вогонь, щоб ворожа сторона не дізналасяточну кількість людей та одиниці зброї.Серед населених пунктів, де воював полтавець, − Широкине та Лебединське, що на Донеччині. Найбільше, каже, запам’ятався обстріл в останньому.
"На вихідні туди до дідусів з бабусями поприїжджали онуки, каталися на велосипедах по селу, а о 5 ранку почався обстріл по житловим будинкам, нерозбірливо. По всьому селу почався обстріл", — розповідає чоловік.
У серпні цього року Володимир повернувся додому. Та й досі згадує побратимів, з якими служив: "Це незвичайний підрозділ. Там, насправді, є побратимство. Це сім'я, де кожен кожному допомагає. Незалежно від того служиш ти зараз чи демобілізувався".
За фахом — художник, за покликанням — воїн. Іван Бложко
21-річний художник за фахом Іван Бложко проходить службу у військовій частині 3056 Національної гвардії України третій місяць. Хлопець родом з Прикарпаття. Після закінчення училища декоративно-прикладного мистецтва займався творчістю, а згодом вирішив піти служити до армії. Каже, що то був його особистий вибір. Щодня, хоча б кілька хвилин, навіть у військовій частині Іван проводить за малюванням.
Наразі Іван служить у підрозділі з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних. Говорить, що не розчарований і йому "подобається вести свою службу". Після закінчення служби Іван планує повернутись до творчості. 5 років тому він захопився художнім татуюванням і справу планує продовжити.
Уся сім’я розвідників. Олена Кукла про своїх героїв
Чоловік Олени Кукли пішов захищати Україну у 2015 році, вона у 2016, син – 2017. Всі у розвідувальну роту. Наразі вона — командир взводу зв’язку і у її підпорядкуванні кілька десятків військових. Головне завдання Олени, щоб кожен солдат в окопі мав зв’язок, міг доповісти та запросити допомогу. 4 роки тому війна забрала її чоловіка: він помер по дорозі в операційну через стару недообстежену бойову травму. У Богуславі, звідки родом Олена, у неї залишилися батьки та дві доньки. Їх, розповідає, бачить, в кращому випадку, місяць — один раз на рік.
Син, Ярослав Шинкаренко, пішов на фронт одразу після того, як виповнилось 18 років. Сьогодні він — Народний герой України. Вони вдвох з матір’ю продовжують справу, яку розпочав їх чоловік і батько. 10 березня 2020 року Ярослав був за кермом автомобіля командира розвідбату. Команда потрапила під ракетний обстріл.
"У секунді від тебе летить ракета. На інстинкті вивернув руль, ракета пройшла в сантиметрі від нас", - пригадує хлопець.
"Подивився в очі й сказав, щоб берегла дітей". Леся Сніцар про останню зустріч з чоловіком
Павло Сніцар загинув у 2014 році під час бою, потрапивши в засідку. Йому було 38 років. На могилу чоловіка на Рівнянському кладовищі у Кропивницькому Леся Сніцар ходить щотижня. Частіше жінка приходить на кладовище з донькою, бо для сина це трагічне місце. Вона розповідає, що всі хороші якості, що були у чоловікові, є й у дітях.
"Декілька років тому вона запитала: "Мамо, а де тато?". Кажу – високо-високо, і зігріває нас". – Як сонечко? – Як сонечко!", — розповідає Леся.
Леся згадує, що під час подій на Майдані Незалежності чоловікові в око потрапив шматок палаючої шини. Він почав втрачати зір, недолікувавшись, поїхав зі своїм батальйоном на Схід: "Як останній раз його проводжала, він в коридорі поцілував мені руки, подивився в очі й сказав, щоб берегла дітей. Я не могла збагнути, що це остання зустріч".
Джерело – Суспільне