Евакуація людей з небезпечних міст і сіл правобережної Херсонщини триває, часто її проводять волонтерські організації. Одна з таких команд – Helping to Leave.
Водій цієї благодійної організації Андрій Григорович уже певний час евакуює людей із Херсона й області. Виїжджає з Одеси, а після везе евакуйованих по всіх куточках України. Кожна його поїздка – це й небезпека, і водночас врятовані люди. Історію чоловіка розповіли на сайті Helping to Leave.
До повномасштабного вторгнення Андрій Григорович був підприємцем, займався ремонтом автомобілів на власній СТО, і нині продовжує цю справу. Також він – голова громадської організації «Чорноморське козацтво».
На початку повномасштабного вторгнення ми разом з моїми хлопцями, козаками, одразу поїхали до військкомату. Але нас не прийняли. Тоді ми створили ТрО – розливали коктейлі Молотова, готували, що необхідно. Потім почали возити гуманітарну допомогу по селах Херсонської області. Згодом також почали вивозити людей із Херсона та області.
«Возимо, куди треба та скільки треба»
Згодом він приєднався до команди Helping to Leave. Нині його звичний евакуаційний день такий: підйом о 4 годині ранку, виїзд з Одеси на початку 5:00. До Херсона водій прибуває після 7:00, забирає людей, якщо везти десь у сусідні області, то вже після 12:00 повертається до Одеси.
У мене таке відчуття, що машина вже сама знає, куди їхати. Уже дорога натоптана, кожна ямка знайома. На блокпостах мене не зупиняють, бо впізнають, майже щодня їду. Та й автобус помітний такий, з написом Helping to Leave.
Однак бувають поїздки й набагато довші – на сотні, а то й тисячі кілометрів по Україні.
Везли одну сім’ю до Тернопільської області, то 2 тисячі кілометрів туди й назад. Везли вагітну жінку із шістьма дітьми. Хороші діточки, гарно себе поводили. Возимо, куди треба та скільки треба – чи в Дніпро, чи в Миколаївську область, де розміщують людей старшого віку та людей з інвалідністю.
Звичайно, що кожен виїзд пов’язаний з небезпекою, адже ворог обстрілює населені пункти прибережної зони Херсонщини, полює за автівками з дронів.
Якось забирали одну родину з Херсонської області. Під’їхали до будинку біля річки, стоїмо, вони вантажать речі – там велосипед був, багато всього. А Олексій, волонтер, який зі мною приїхав, каже: «Григорович, давай швидше, бо ось там дрони літають!» Тож швиденько всі посідали в машину та поїхали. Ще був випадок, тільки-но я приїхав, мені кажуть: КАБи тільки що літали та влучили 4 ракети. Поставив я автобус під дерева, людей посадили, почекав трохи та поїхав.
За словами волонтера, родина цілком підтримує його діяльність. Але деякі знайомі не розуміють – мовляв, нащо це все чоловіку майже пенсійного віку.
Кажу: «Я інакше не можу! Я людям пообіцяв. Якщо я не поїду, то хто поїде?» Якщо б мені не було це приємно, я б не їздив. Мене ніхто не може змусити чи заборонити мені це робити!
Історії під час евакуації
Дорогою Андрій Григорович спілкується з тими, кого евакуює, люди діляться пережитим в окупації та нині, під обстрілами. Від цих історій, зізнається волонтер, часом сльози навертаються.
От якось віз 82-річну жінку, посадив її поруч із собою. Вона каже: «У нас немає села вже…» У них хати розбиті, світла нема, води нема, а все одно росіяни продовжують по них дрони кидати. По собаках, буває, кидають. Страшне діло! Каже: «Ми з сусідкою й не знаємо, де краще бути – на вулиці чи в хаті, у мене вже пів хати нема».
А нещодавно їхав з нами чоловік 55 років, спокійний такий, тихий. Я його питаю: «Куди їдеш?» А він каже: «Не знаю». Як це, а ночувати де? Словом, забрав я його до себе на СТО, там кімната є. Залишив поки пожити, він потроху щось допомагає, прибирає.
Також нещодавно приїхав забирати одну жінку з лікарні. А вона мені каже: «Я нікуди не поїду! Ляжу ось тут, і все!» Я питаю, як її звуть, звертаюсь: «Що, Оксано, не хочете їхати?» – «Не хочу!» – «Не дай Боже, завтра прильот буде, як вдарять росіяни по лікарні, що ви будете робити? Ваш дім там розбили, а тут що?» Присів біля неї, за ручку тримаю та спілкуємося. Вона мені каже: «Я відчуваю, що ви дуже гарна людина!» Врешті-решт розібралися, що її чоловіку мають зробити операцію, тоді їх обох заберемо. Бо вона не хотіла без нього їхати.
Андрій Григорович каже, що люди часто запитують у нього номер телефона. Тому він написав його просто на автобусі – щоб записували, кому треба.
Головне фото ілюстративне: фейсбук/Бериславська РДА
Фото в тексті: helpingtoleave.org
Джерело – Гривна
