«Гривна» нещодавно повідомляла, що наприкінці жовтня відбулася медична евакуація хворих з Херсонщини. Евакуйовані – пацієнти із психічними захворюваннями. Евакуація хворих стала можливою завдяки постійній підтримці та допомозі МО «Лікарі без кордонів.
Про роботу команди медичного потяга «Лікарів без кордонів», що займається евакуаціями пацієнтів медзакладів із прифронтових територій «Укрінформу» розповіла Наталія Пивовар – лікарка медичного потяга «Лікарів без кордонів».
Далі – розповідь від першої особи.
Завжди в рейс я вдягаю дві каблучки. Ці прикраси прості, гладенькі, майже не помітні на руці. Коли мені треба видихнути або заспокоїтися, я прокручую їх навколо пальця. Така дрібничка, але це мій зв’язок з домом, чимось мирним. Вони мені дають силу.
Я лікарка, одна з членів команди медичного потяга «Лікарів без кордонів». Ми займаємося евакуаціями пацієнтів із прифронтових територій у медзаклади більш безпечних регіонів України.
Нині новий рейс. Настрій маю впевнений і бойовий. Вночі не було обстрілів, тому виспалася. Це необхідно, бо наступна ніч – майже без сну. Я проведу 36 годин у потязі, доглядаючи за пацієнтами, переважно літніми людьми з деменцією, ДЦП та іншими неврологічними порушеннями.
Дорогою до Херсона ми облаштовуємо потяг. Застеляємо ліжка свіжою білизною. В кожний вагон приносимо гарячий чайник і обіди. Цього разу ми використовуємо лише нижні полиці. Пацієнтам із психічними захворюваннями важливо відчувати підлогу під ногами, це дає їм більше спокою.
Потяг прибуває до Херсона, світить сонце. Пацієнтів розподіляємо по вагонах. Вони на візках або ношах, затуляють ліктями очі. Багато з них маломобільні. Ці люди рідко виходили на вулицю, переважно лікувалися у спецзакладах. Я помічаю, що дехто виглядає розгубленим.
Лінія фронту дуже близько. Під час посадки починається обстріл неподалік, чутно вибухи. Деякі літні люди з вадами слуху не розуміють, що відбувається. Вони питають у нас, чи все спокійно і чи немає вибухів. Я мушу сказати: «Все спокійно, важливо зайти в потяг зараз, і ми скоро повеземо вас у безпечне місце».
У дорозі важко. З кожним пацієнтом треба поговорити й розказати, куди й навіщо вони їдуть. Бабусі й дідусі питають мене: чи буде безпечно там, куди їдемо і чи повернемося. Під час цих розмов я думаю про свою рідну бабусю і про те, як літнім людям важко змінювати оточення та умови життя.
Я обходжу один вагон – це дев’ять пацієнтів. Комусь треба поміряти тиск, комусь – прийняти ліки. Є пацієнти, під’єднані до кисневої станції. Я виходжу в тамбур, стою на самоті, прокручую свої каблучки, видихаю і з посмішкою заходжу в наступний вагон. І так – вагон за вагоном.
У кожного пацієнта з собою лише маленька торба, там трохи одягу й документи, лише у декількох зі 150 евакуйованих пацієнтів є фотографії. Це перший евакуаційний рейс, коли я помітила – люди серед пам’ятного мають лише спогади. Особисті речі або згоріли в їхніх хатах після атак, або вони не встигли нічого взяти, бо виїжджали під обстрілами. Дуже важливо створити спокійну атмосферу у всьому вагоні. Бо якщо один із пацієнтів починає нервувати, це передається й іншим. Я разом з колегами заварюю чай і подаю обіди. Це також заспокоює.
Після кожної евакуації, є такі пацієнти, очі яких запам’ятовуєш надовго, обдумуєш у голові їхні історії, шляхи й долі.
Серед таких – хлопець з Херсона 17-ти років. У нього діагноз ДЦП, порушення зору, він не може розмовляти. В потязі у нього посилюється тривога, він сіпається на ліжку, йому погано. Я підходжу і спокійно говорю, тримаючи його за руку. Хлопець торкається моїх каблучок. Я кажу, що кожен у цьому житті має знайти свій оберіг, це може бути будь-що – якийсь ланцюжок, улюблена чашка, хустка, камінець. Ця дрібничка може рятувати від хвилювань і самотності. Хлопець під час розмови заспокоюється. Хоча він не міг передати цього словами, я відчувала його вдячність.
Фото: «Укрінформ».
Джерело – Гривна
