Осінь. Скоро вже розпочнеться листопад.
А на душі ті самі очікування і сподівання, як і кожного з 20 місяців війни…
Звільнення!
Перемоги!
Повернення!
Вже рік як ВПО
***
За добу з 30 залишилося 5.
Майже кожного знав особисто.
Хлопчики пішли на небо.
***
Про нашу ВАЛЮШУ…… У своєму житті я зустрічала не так багато людей, які 24/7 усе своє життя, свій час, своє здоров’я віддавали на служіння, допомогу людям. Одна з таких людей моя подруга Валентина Крицак. Я завжди дивувалася, звідки бере сили ця худенька, зі слабким здоров’ ям жінка? Як вона все встигає? Валюша була волонтер і патріот з великої букви, з перших днів війни з 2014 року вона постійно їздила до хлопців на передову не зважаючи на страшну хворобу, рак, остання стадія. Ми втратили її, бо було втрачено час на лікування. Вона боролася до останнього, але хвороба її забрала… . Якби ж раніше вона згодилася на лікування, але вона терпіла біль до останнього знову їхала з допомогою до хлопців….. В місті Херсоні повинна бути вулиця ІМЕНІ Валентини Крицак, це найменше, що можна зробити в пам’ять про неї. І вона буде!
***
На лівобережній, тимчасово окупованій частині Херсонщини росіяни все частіше працевлаштовують зрадників, які в минулому році встигли втекти з правого берега, перед його звільненням.
Приміром, у Верхньому Рогачику Каховського району засвітився Захаров Сергій Олександрович, 22 серпня 1971 р. н.
До травня 2022 року він був на заробітках у Польщі, повернувся до тимчасово окупованого Херсона, де окупанти призначили його «директором» захопленої Херсонської школи №52. Зараз він працює на росіян начальником окупаційного відділу освіти Верхнього Рогачика. Мабуть, дуже цінний для них кадр.
***
Вранішні думки: шлях війни є неминучим. Увесь пацифізм полетів к чортам собачим і ніяке це не виправдання.
Питання майбутнього України напряму залежить від того, який приклад ми подаємо зараз своїм дітям? Ми формуємо, або націю, або населеніє, яке складатиметься з тих , чия хата скраю, і гребти треба тільки під себе, і государствение проблемі – то не мойо дело. Мільйони виїхавших не свідомо тягнуть Україну вниз.
Липке почуття зради, через відсиджування за кордоном. Так, діти. Так, ніде жити дорого, гроші… Але….
Але я не певна для себе, що роблю правильно. Саме діти повинні бачити приклад. Ця доля, ця карма дісталось всьому нашому народу, і дітям також. Всі ми повинні її прожити. Якщо відмовились, втекли, то цей процесс затягується, або ж є варіант, що нам знову все одно доведеться отримати належне. І ми не зійдемо з цього кола, а 40 образних років знов тинятимось в пошуку виходу з “пустелі”.
Постійне відчуття, що я повинна бути саме там де гаряче. Що мої діти повинні бути в Україні.
І воно будить вночі, воно показує важкі сни, воно живе зі мною вже більше року і не вщухає, а навпаки робиться все чіткішим.
***
Лівий берег, родичі не тільки в Олешках, як ці люди виживають, все закрили для них, переїзду і до лікарень нема, будь яке пересування – це вже катівня чи вербовка
Тримайтеся, рідні!
Джерело – Гривна