Місто-герой Херсон — єдиний обласний центр України, що знаходиться від позицій ворога за кілька сотень метрів. Окупанти, які втекли на лівий берег Дніпра, щодня обстрілюють мирний населений пункт, забираючи життя і здоров’я його жителів, змушуючи їх тікати до безпечніших Миколаєва та Одеси.

Але навіть попри те, що час прильоту ворожої міни обчислюється секундами, життя у місті продовжується. Працюють усі служби, ходить громадський транспорт, лікарі лікують, рятувальники ліквідовують наслідки обстрілів, поліцейські стежать за громадським порядком.

Ще в листопаді на допомогу місцевій поліції направили кілька зведених загонів із різних областей країни. Не залишилася осторонь і Одещина. Сьогодні тут несуть службу 176 співробітників ГУНП із цього регіону. Одеситам дістався, мабуть, найнебезпечніший район міста — Корабельний. Через острови, розташовані в південній його частині, до Херсона намагаються прорватися ворожі ДРГ, а сам район зазнає щоденних артилерійських і мінометних обстрілів.

Воєнний кореспондент «Думської» Олександр Гіманов вкотре завітав до Херсона, щоб дізнатися про те, як працює одеський гарнізон.

Імпровізований плац на території установи, де базується одеський гарнізон. Сонце ще не встигло піднятися досить високо і змушує бійців, які вишикувалися, відкидати довгі тіні та жмурити очі. Перед виходом на патрулювання командир зведеного загону облуправління поліції Одеської області Олег Стратієвський на псевдо Батя виголошує своє традиційне привітання і наказ повернутися живими.

Міцно збитий усміхнений чоловік, із сивою бородою. Батя чимось схожий на добродушного пірата і заслужив своє прізвисько не тільки хоробрістю і досвідом, а й ставленням до підлеглих.

– Це вже друга ротація одеситів, — розповідає полковник поліції. — Ми почали бойове чергування в Херсоні 17 січня. Сто осіб працюють у Корабельному районі, ще 76 – у Білозерці (селище неподалік від Херсона, — Ред.). Я пишаюся тим, що очолюю цей загін. У жодного з них я не бачив ніколи страху в очах, хоча тут буває по 40 обстрілів на день. Наша ротація закінчується 17 березня, 70% хлопців готові залишитися і працювати далі, попри те, що в Херсона більше немає статусу зони бойових дій.

Батя називає своїх підлеглих «тиграми» і «пантерами». Частина патрульних відмовилася ходити в безпечнішій чорній формі і носить камуфляж, за що й отримала прізвисько «тигри».

До завдань поліцейських входить патрулювання ввіреного району, робота на блокпостах, виявлення ДРГ і колаборантів, а також усе, що входить у місткий термін мирного часу «охорона громадського порядку».

– Ми першими приїжджаємо на обстріли, тому хлопці часто дістають людей з-під завалів і надають першу допомогу, — розповідає Олег Стратієвський. — 21 лютого був масований обстріл, п’ять загиблих, дуже багато трьохсотих, і ми першими надавали допомогу. Тому в кожного з наших бійців не менше чотирьох турнікетів. Після останнього обстрілу 50 співробітників здали кров, щоб поповнити запаси місцевої станції переливання крові.

Серед «тигрів» і «пантер» не тільки браві чоловіки. Тяготи служби в прифронтовому місті несуть кілька жінок. Двійнята Наталя та Вікторія Ющенки мріяли про роботу в поліції ще зі шкільної лави, коли на один з уроків розповідати про професію прийшли чинні співробітники. Дівчата стали першими, хто взагалі подав заявку на ротацію в Херсон.

– Я вважаю, що жінки мають бути на рівні з чоловіками, — ділиться Наталя. — Ми нічим не відрізняємося і можемо виконувати все те саме, що й хлопці. Ми патрулюємо нарівні з чоловіками і ще працюємо з документами в штабі. Щоправда, наші хлопці все одно нас опікують і за будь-якої можливості намагаються зробити службу легшою. Але з цим нічого не поробиш.

Ми висуваємося в Корабельний район разом з екіпажем «пантер». Двометровий веселун Руслан Добровольський і його стриманий, мовчазний напарник Едуард Ветрук повернулися з нічного патрулювання і без перерви на відпочинок звалили на свої плечі почесну місію познайомити земляків-журналістів із ввіреною їм територією.

Друзі працюють в одному екіпажі вже понад 5 років, і суперечок про те, чи їхати на ротацію в прифронтовий Херсон, між ними не було.

– Я давно шукав варіант, чекав, поки дружина народить, — каже Руслан. — Зараз малому вже чотири місяці, тож мені нічого не заважає. Так, тут голосно майже щодня. Щодня можуть бути поранені й навіть загиблі, але працюється по-іншому. Тут люди пам’ятають і розуміють, що таке війна. Суворо дотримуються комендантської години, розуміють, що якщо відбуваються фільтраційні заходи (патрульні поліцейські можуть зупинити містянина, який має підозрілий вигляд, і переглянути листування в його телефоні, — Ред.), то це не з примхи поліцейського. В Одесі дуже багато людей ніби забули, що в країні війна.

Ми переміщаємося на поліцейському «Пріусі», зупиняючись і фіксуючи руйнування. Окупанти б’ють по місту хаотично, випадкова міна або ракета «Граду» може застати вас на парковці супермаркету й зупинці громадського транспорту, у власній квартирі і черзі за гуманітаркою, біля пункту незламності або церкви. 9 березня російський снаряд відібрав життя трьох людей на Корабельній площі, росіяни не давали забрати тіла загиблих понад 4 години, обстрілюючи ділянку щоразу, коли туди наближалися поліцейські та медики з рятувальниками.

Перша точка нашого маршруту — блокпост. Укріплення розташоване неподалік від річки Кошова, що відокремлює мікрорайон Корабел, або, як його називають місцеві, Острів, від «материкової» частини Херсона. Тільки-но ми виходимо з автомобіля і робимо кілька фотографій, починається обстріл: далекий хлопок виходу, крик поліцейського «на землю», і ти, не замислюючись, падаєш, втискаючись у запорошену ґрунтовку, що веде до берега. Встигає промайнути думка про те, що краще б стрибнув ближче он до тієї стіни, там, напевно, безпечніше. Міна падає метрів за 300, наступна ще далі. Імовірно, і били не по нас, просто — в «молоко».

– Тут, знаєте, що класно? — ділиться порадою Руслан, коли ми вже в автомобілі рухаємося херсонськими вуличками до мікрорайону Острів — єдиного району міста, що офіційно має статус зони воєнних дій. — Ти розумієш, що будь-якого дня з тобою може трапитися все що завгодно. І ти дуже цінуєш це життя, офігітично цінуєш. Потрібно розуміти головне: якщо летить повз — то не треба боятися, а якщо в тебе, то ти злякатися не встигнеш.

За майже 2 місяці відрядження в одеському гарнізоні один боєць дістав осколкове поранення стегна, ще п’ятеро людей офіційно мали контузію, проте симптоми, спричинені близькими прильотами, є в половини бійців. Ротація обмежена двома місяцями не просто так. Психологи стверджують, що більший час у постійному стресі притупляє реакцію, а це небезпечно. На жаль, на фронті ротувати підрозділи не виходить.

Під’їжджаючи до Островського мосту, обганяємо чорну «Волгу», що повільно «пихкає», посічену осколками, без єдиного скла. Автомобіль зазнав пошкоджень на парковці біля супермаркету АТБ 11 березня. Того дня від двох шалених російських «градин» загинуло троє людей. Сімейна пара, власники «Волги», вижили, бо в той момент перебували всередині магазину.

Заїжджаємо на Острів. Тут швидкість пересування помітно зростає. Ворог за допомогою дронів постійно моніторить ситуацію і моментально реагує на появу спецтранспорту. Відстань дозволяє окупантам бити по мікрорайону навіть із танків. Тут практично не залишилося будівель, у двір, дахи та стіни яких не прилітали би ворожі снаряди. У деякі місця «приходить» по кілька разів. У квартиру на сьомому поверсі будівлі, прикрашеної муралом «Я люблю Херсон», було вже два влучання, проте напис залишається цілим — символ незламності херсонців.

– Чим мене дуже дивують місцеві, — промовляє Руслан. — Ми іноді не встигаємо приїхати на приліт, а люди вже виходять, ремонтують, латають, підмітають розбиті шибки, відновлюють. Це така культура, менталітет.

Людей, за словами поліцейського, у місті стає дедалі менше. Із 300 тисяч тут залишилося щонайбільше 60 тисяч, третина з яких — не найблагополучніший контингент.

– Різне буває, — розповідає Едуард. — Минулої зміни привезли людину, агітувала за «руський мір», двоголові курки, Z у телефоні. Виявили його під час фільтрації. Залишилося багато ждунів. Але більшість херсонців усе-таки раді бачити, пропонують допомогу. Найстрашніше, що зараз гинуть мирні люди, прильоти абсолютно хаотичні.

Після заходу сонця, за словами поліцейських, стає голосніше. Артилерійські дуелі можуть тривати кілька годин. Минулої ночі снаряд упав перед входом у пункт незламності, розташований у школі. Від самого ранку співробітники пункту ліквідовують наслідки, забивають віконні прорізи фанерою і виносять на вулицю вирвані з корінням рами і потріскані склопакети.

Віра з онукою живе неподалік від пункту незламності. Жінка зізнається, що з кожним днем жити на Острові стає все страшніше.

– Бахкають щодня і добре бахкають, — зітхає вона. — Ми намагаємося якомога далі від вікон відходити, у коридор, але квартира однокімнатна — далеко не підеш. Але їхати ми все одно не плануємо. Наші прогнали їх із Херсона, проженуть і далі.

Олександр Гіманов, «Думська»

Усі фото: dumskaya.net