Суддя Херсонського окружного адміністративного суду Олена Ковбій боронить Україну зі зброєю в руках. У січні цього року Олену обрали членом Вищої Ради правосуддя. Як поєднуватиме жінка високу посаду з обов’язками в Збройних силах України? Та що змусило її, суддю, піти в армію? Про все це вона розповіла в інтерв’ю sheriffua.org.
– Як повномасштабне вторгнення Росії в Україну та окупація Херсона змінили ваше життя?
– Війна змінила не тільки моє життя, а й життя моєї родини, моїх друзів, колег і населення України. Війна позбавила мене домівки, улюбленої роботи, а головне, можливості бути разом зі своєю родиною.
– Пригадайте 24 лютого 2022 року. Де ви тоді були? Що робили? Як сприйняли звістку про велику війну? Які емоції були?
– Чесно кажучи, до останнього не вірила в можливість повномасштабної війни, але… Страху й розгубленості не було, я не мала на це право. Було нерозуміння того, як таке у XXI сторіччі може бути, попри те, що фактично війна в Україні почалася ще у 2014 році. На той момент з емоцій – лише переживання за сина та чоловіка – військових, страх за їхнє життя.
24 лютого о 5 годині ранку я відвезла чоловіка, офіцера спецслужби, на службу, ми попрощалися на довгі місяці. Повернулася додому, зібрала мінімум речей, собаку, забрала свекруху та виїхала до родичів чоловіка у Вінницьку область.
Олена Ковбій суддя Херсонського окружного адміністративного суду
– Що спонукало вас піти до лав ЗСУ? Коли прийняли це рішення?
– Моє рішення точно не було ні вимушеним, ні спонтанним. Для мене взагалі не властиво приймати спонтанні рішення. Мабуть, це професія наклала такий відбиток: кожне рішення для мене є обдуманим і вивіреним. Як і війна, що прийшла зненацька до нашої країни, не питаючи нашої згоди чи дозволу, так і рішення, яке я прийняла для себе, було миттєвим – іти воювати. Проблема була в одному – переконати свою сім’ю, що для мене немає іншого шляху.
– Як це сприйняла ваша родина? Чоловік та син?
– Чоловік і син як військовослужбовці, офіцери, що також зараз виконують бойові завдання, зрозуміли та підтримали мене, за що я їм безмежно вдячна. Ще одна близька мені людина, яка підтримала мене в цьому рішенні, – мій помічник Едгар Осташевський. Він також у перші дні війни пішов у Збройні сили України боронити нашу державу. Однак, на превеликий жаль, у важких боях на сході країни він загинув. Для мене це дуже боляче, але я дуже пишаюся цією мужньою людиною.
Олена Ковбій на бойовій позиції
– Позивний Феміда ви самі собі обрали чи колективно з побратимами?
– Сама. Оскільки я за професією суддя, жінка-суддя, тому логічним було обрати саме такий позивний. Та й за посадовими обов’язками в батальйоні я відповідаю саме за юридичний напрямок.
– Як вас сприймають чоловіки в ЗСУ?
– Не зовсім розумію цього питання. Як постійно казав наш комбат: «У мене в батальйоні немає жінок, є солдати!» Ми всі побратими, які в будь-яку мить прикриємо одне одного. Ми всі проходили одне навчання, опановували одну й ту ж саму зброю. Я опанувала автомат, кулемет, РПГ. Навчалася рити окопи, надавати першу медичну допомогу, евакуювати з поля бою пораненого, вивчала топографію та інше.
Олена опановує зброю
– Де ви зараз? Чим займаєтеся? З якими проблемами стикаєтеся?
– З липня по листопад 2022 року разом із батальйоном перебувала в Бахмуті, зараз ми на півночі продовжуємо боронити нашу країну. Про проблеми казати не буду, найбільша – це війна, загибель наших хлопців та дівчат, зруйновані міста й долі наших людей. Після повернення зі сходу я кажу, що вирішити можна будь-яку проблему, крім, на жаль, смерті.
– Які потреби в жінок-військових?
– Як уже казала, гендерної різниці немає. Потреби є однаковими що для чоловіків, що для жінок, різниця лише у фізіології. Ми раділи, коли доба минула без втрат, коли протягом декількох годин не було «прильотів», коли мали воду та гарячу їжу, коли було світло й можна було зігрітися, коли поверталася неушкоджена з позицій, куди виїжджала поспілкуватися з хлопцями…
Умови, в яких живуть українські військові
– Чого не вистачає на фронті? Чого б хотілося?
– Чого не вистачає? Більше важкої зброї, БК, закритого неба. Але за підтримки наших західних партнерів поступово це отримаємо, за що їм безмежно вдячні! Чого б хотілося? Перемоги, мирного життя, зустрічі з родиною, друзями, колегами.
– За мирного життя – ви суддя Херсонського окружного адмінсуду. Чи були у вас страхи, що окупанти, зайшовши в місто, почнуть шукати посадовців, чиновників, суддів і схиляти до співпраці?
– Це не страхи, справді так і було. Тим більше я розуміла: у першу чергу ефесбешники прийдуть до працівників спецслужб, правоохоронних органів. У нашу квартиру вони прийшли 5 травня 2022 року, пошкодили двері. За словами сусідки, відірвали плінтус, дверні лиштви, і є велика ймовірність того, що квартира замінована. Найбільше розчарування та обурення викликає те, що багато є тих, хто пішов на співпрацю з окупантами, та з багатьма з них я знайома.
Херсонська суддя в лавах ЗСУ
– Вас обрали членом Вищої Ради правосуддя 12 січня 2023 року. Що для вас ця посада? Як довго до цього йшли? І чи було це призначення несподіваним?
– Ми дійшли до того моменту, коли всім зрозуміло: правосуддя впливає на все наше життя. Без справедливого правосуддя в нас не буде гарного інвестиційного клімату, і жодна велика міжнародна організація не захоче працювати на території України. Можна простежити простий ланцюг: не буде великих міжнародних інвестицій у розвиток нашої країни – не будуть будуватися дороги, мости, заводи й лікарні, не будуть сплачуватися податки в державну скарбницю, а значить, лікарі, вчителі, робітники комунальних служб, державні службовці можуть забути про підвищення заробітної плати, діти – про належну освіту, пенсіонери – про гідну пенсію. Якусь країну не нагадує? Країну, яка нині стала рекордсменом за кількістю санкцій?
Ми маємо відповісти, чи хочемо ми жити в такій країні? Я – точно ні!
Тому сформована Вища рада правосуддя має зробити все, щоб у найкоротші терміни Україна змогла виконати взяті зобов’язання перед європейською спільнотою. Та невідкладно провести реформи, щоб одразу після війни вступити до ЄС.
Олену Ковбій обрано членом Вищої ради правосуддя
Бути членом ВРП – це відповідальність перед суспільством, колегами, які довірили мені посісти цю посаду, і перед собою. Я звикла бути там, де я, на мою думку, найбільше потрібна. У лютому 2022 року це було військо, зараз – Вища рада правосуддя.
Це виборна посада, до якої лежав довгий і важкий шлях. Це й подання документів, і співбесіда з Етичною радою. До її складу входять наші міжнародні партнери, чий голос при прийнятті рішення про продовження участі в конкурсі є вирішальним. І з’їзд суддів України, що поміж 16 кращих претендентів із суддівської спільноти мав обрати 8.
– Про що мрієте? Що зробите першим, коли в Україні оголосять про перемогу та про звільнення наших земель від загарбників?
– Мрія в нас у всіх одна – Перемога! Я не пам’ятаю, коли востаннє плакала. Мабуть, коли підтвердили загибель мого помічника Едгара. Але це були сльози суму та непоправної втрати близької по духу людини. Після оголошення нашої перемоги – це будуть сльози радості.
Ще дуже хочу приїхати в Херсон, зайти у свою квартиру, побачити сусідів, дізнатися, що всі живі.
Воєнний досвід став для мене неоціненним. Тому все, чому я навчилася, що я перейняла від наших героїчних хлопців, буде відображатися як і в повсякденному житті, і в моїй трудовій діяльності.
Слава Україні та всім нашим героям, які боронять нашу державу!
Усі фото з архіву Олени Ковбій
Джерело – Гривна
