Головне завдання в полоні – зберегти своє життя. І це правило стосується і військовополонених, і цивільних, яких російські окупанти масово тримають у заручниках, порушуючи всі закони й звичаї ведення війни. Військові пояснили, як поводитися в полоні, щоб вижити, пише ТСН. Як приклад вони розглянули історію ув’язнення виховательки херсонського дитсадка Олени Наумової.
«Я не повірила, що наші в місті. Хоча я весь час чекала й вірила, – вихователька Олена Наумова не стримує сліз. – Це, мабуть, було моє друге народження. Не тільки моє – усіх наших друзів, усіх херсонців. Це таке було щастя! На вулицях, на площах. Від тих хлопців, наших військових, ми не могли відірватися. Ми їх обіймали, ми їх цілували».
Олена Наумова – звичайна вихователька херсонського дитсадка. Але вона стала безстрашним борцем за Україну. Та пережила пекло російського полону. Від перших днів окупації Олена розпочала інформаційну війну в соцмережах. Щодня ризикуючи життям, жінка доводила ворога до сказу:
«Вони за мною слідкували, вони слухали мої ефіри. Сиділа в окупованому місті й тричі в день у стрімах кричала: “Слава ЗСУ!”. Нас було багато таких. Оцей спротив херсонців – він просто їх діставав. І вони вирішили покарати одного з нас, щоб іншим не кортіло».
На згадку про жахи полону Олена зберегла поліетиленовий пакет, який окупанти вдягли на неї під час викрадення.
«Так, взяли й на голову одягли. Коли я сиділа на допитах, хтось із них заходив і кричав: “А, вот ти, звєзда!”. Думаю, зараз як заліплять по голові, бо не видно ж було нічого. Це таке приниження, це намагання зробити з людини безсловесну істоту. Ти не можеш сам запитати щось. Одразу: “Нє! Молчать!”».
Колишня бранка впевнена, що росіяни вдягали цивільним на голови пакети через панічний страх бути впізнаними.
«Вони бояться! Вони бояться нас, українців, вони бояться, що знайдуть кожного. А знайдуть кожного, обов’язково!»
«Згідно зі встановленими міжнародними актами, цивільні не можуть бути в полоні, це стосується виключно військовослужбовців, – наголошує Андрій Нєбитов, начальник Нацполіції в Київській області. – Більше того, вони ж не лише забирають цивільних в полон – вони їх потім пускають на обмін на своїх військовослужбовців. Цивільні – вони фактично заручники. Це злочин, який передбачає порушення законів і звичаїв ведення війни. За це обов’язково настає відповідальність».
«Вони мене майже не годували, – розповідає колишня бранка Олена Наумова. – Печиво, що я із собою взяла, там було грамів 200. Перші два дні я з’їдала по три печенюшки вранці й ввечері. Казали, що “женщін вашего возраста ми нє бьйом”. Але все одно я отримувала й по обличчю, і дроти до мене під’єднували».
Але страшнішим за голод, побиття та електрострум виявилося катування спрагою.
«Найбільше в підвалі боялася, що в мене закінчиться вода, – каже Олена. – Якщо до голоду можна звикнути, то без води людина скільки днів може прожити? Інстинкт самозбереження спрацьовував. Мозок диктував: тобі потрібна вода».
«Усі, хто перебуває в полоні, вони в заручниках у абсолютно хворих на всю голову людей, – каже Максим Жорін, екскомандир полку “Азов”. – Вони не надають ані необхідну медичну допомогу, ані необхідну кількість їжі й води, ані зв’язок з рідними. Всього цього просто не існує».
Пройшовши всі кола пекла, сьогодні Олена ділиться власними правилами, які допомогли їй вижити в полоні.
Правило перше – демонструвати природну поведінку:
«Якщо я буду зображати із себе Жанну Д’арк, то мене будуть вбивати болісно й довго. Тобі страшно – кажи, що тобі страшно. Тобі хочеться плакати – плач. Це буде природно, і вони можуть повірити. І тому я так грала свою роль: мовляв, я вам все скажу. А сама давала їм дезінформацію, давала контакти людей, які, наприклад, давно виїхали».
Друге правило виживання в полоні – не занепадати духом. Інакше можна збожеволіти.
«Я робила зарядку, я ходила, я подумки співала, читала вірші, – розповідає Олена Наумова. – Щоб не з’їхати з глузду, треба обов’язково зайняти чимось мозок. Згадувати приємні моменти в житті. Думати про те, яка гарна буде наша країна, коли ми звільнимо її від окупантів».
Та головне правило виживання в полоні – взаємодопомога та підтримка інших бранців.
«Обов’язково думати не тільки про себе. Над молодими дуже знущалися, їх весь час били, катували струмом, – свідчить Олена. – Між камерами були такі великі отвори, через які проходили труби. Я ставала на коліна, зазирала до полоненого по сусідству, бо він сам був пристьобнутий, казала: “Валєрчик, як ти?”. Каже: “Тітонько, все нормально”. Взагалі, якби не Валєрка, я б там замерзла. Я була в одній майці та в одній літній спідниці. У нього був туристичний килимок. Він його розірвав навпіл руками, закованими в кайданки, і просунув мені в цей отвір».
«Люди, яких викрали й закривали в одній камері, їх усіх примушували кричати “Слава Росії, слава Путіну”. Якщо в камері знаходилося 20 людей і один не співав або висловлював свою проукраїнську позицію, били всіх. Але ми розуміємо, що у всіх різне здоров’я. Хтось витримає тортури, а в когось слабке серце. Треба дбати й про себе, і своє оточення, думати про те, що все одно з полону людину буде визволено», – наголошує Андрій Нєбитов.
Серед людей, які виховувалися в СРСР, побутує міф, що військові в полоні мають триматися героями. Ізраїльський спецпризначенець Денис Десятник ділиться власним досвідом, як вчать виживати в полоні бійців ЦАХАЛу:
«У першу чергу, не панікувати, аби в будь-якій ситуації тримати себе в руках. В Ізраїлі є невелика кількість спецпідрозділів, які готують своїх співробітників, щоб за будь-яких тортур, навіть у разі ампутації кінцівок, людина не здала важливу інформацію».
Але таке геройство стосується лише окремих загонів спецслужб. Для звичайних бійців ЦАХАЛу головне завдання в полоні – зберегти своє життя.
«Військовий, якій просто воює на передовій, він боронить свою країну, захищає свій дім, але якоюсь глобальною інформацією він не володіє, – каже Денис Десятник. – Тому йому навіть рекомендують у разі взяття в полон розповідати все, що він знає, і не наражати себе на тортури».
Цей досвід кращих армій світу запроваджено і в сучасному українському війську.
«На випадок, якщо людина потрапляє в полон, є протокол у його підрозділі, – підтверджує екскомандир полку “Азов” Максим Жорін. – Вони одразу міняють радіостанцію, вони міняють позивні, вони міняють позиції. Для того, щоб зберегти життя інших людей, не піддавати їх ризику. Тому тримати інформацію і за неї терпіти немає жодного сенсу. Ти маєш зберегти своє життя та здоров’я для того, щоб повернутися і продовжувати свою боротьбу».
Усі фото: tsn.ua
Джерело – Гривна
