Звичний потяг № 102 везе херсонців зі столиці додому. Журналістка Кавун.City теж поїхала на один день, побачити рідних, дім та привітати Херсон зі звільненням. Далі – фоторепортаж видання.
Дуже звичний 102-й потяг. Відправляється з 11 колії Київського вокзалу о 22:14. Квитки коштують від 300 гривень.
Сам потяг красивий – не традиційні сині вагони, а розмальовані художниками. УЗ повертається в Херсон! Людей багато, і тільки я з одним рюкзаком. Усі інші з сумками, валізами, дітьми й котами. Херсонці повертаються додому.
Зі мною в купе жінка, яка була всю окупацію в місті й тільки от зараз виїхала на один день у Київ до сина. І знову повертається в Херсон. Вона щільно та впевнено закриває наше вікно в купе – щоб у випадку обстрілів скло не летіло всередину.
На столику лежать листівки від «Укрзалізниці» – з кавунами й написом «Рухаємось за графіком».
Це перший потяг, в якому я їхала, і всі прокинулися за кілька годин до місця призначення, а не спали до самого прибуття. Люди мовчки дивилися у вікна. Благодатне, Миролюбівка, Снігурівка, Посад-Покровське.
У Херсоні сонячно. На вокзалі – журналісти та українські прапори. У приміщенні вокзалу херсонці заряджають телефони та ловлять інтернет. У місті досі немає світла. Мобільний зв’язок є, але не всюди, подекуди навіть мобільний інтернет пробивається до наших телефонів.
З вокзалу їдемо в справах на Шуменський. Машин небагато, і таке враження, що всі трохи забули правила дорожнього руху. Що не дивно, адже під час окупації жодні правила тут не працювали.
Усюди лежить неприбране руде листя. Безліч бездомних псів. Все навкруги трохи вповільнене. Борди заклеюють постерами від ЗСУ – на жовтому тлі напис синім: «Рідні, ви вільні!»
Хрест на початку Бузкового скверу та понівечені будівлі на вулиці Нафтовиків нагадують про жахливий початок березня. Декілька жінок на перехресті щось неспішно обговорюють. Жодна навіть не сіпається від звуків вибухів, що лунають приблизно один раз на кілька хвилин.
Привезли трохи ліків у гуманітарний штаб до друзів. Друзі хваляться напрацьованою системою із записом та видачею гуманітарки, яка не створює величезних черг та годин очікування. Кажуть, що два дні знадобилося на відпрацювання системи. Сварять міську владу, яка не може нічого комплексно та системно вирішити. Так, ніби й не готувалися до звільнення Херсона зовсім.
Люди з дітьми йдуть без черги, бо крім продуктів є ще речі та іграшки для малечі. Дітлахи самі можуть собі обрати те, що хочуть.
Фотографуємося з прапором, прапор просять лишити, бо їх теж не вистачає – кожен хоче повісити в себе біля будинку чи на балконі.
Їдемо на Таврійський. Багато будинків тут без газу, бо багатоповерхові. З нами діляться інструкцією, як варити каву на свічках. Сміються, хоча потім зітхають. Важко. Лишаємо тут портативну туристичну горілку, яка випадково була із собою в нашого фотографа.
Prostir.Coffe на Театральній. Навіть у найкращі часи я не бачила тут стільки народу. Бо тут є генератор і старлінк. Кава тільки фільтр – але це найсмачніший фільтр, який ми куштували.
«Ти не уявляєш, як приємно нарешті бачити в місті знайомі обличчя!» – вигукує мій друг, якого випадково зустрічаємо. Обіймаємося та ділимося новинами. Хто як, хто зі знайомих пішов на співпрацю, хто втік в Росію, хто партизанив…
Поки п’ємо каву, у місті продовжує гупати. Реагую на це тільки я, усі інші продовжують робити що робили, зовсім не відволікаючись.
Дістаю із сумки українські цигарки. Розумію, що для курців це дечого варте. Протягом дня роздам ще зо два десятки пачок, які ми маємо в машині.
Центральна пішохідна вулиця пуста й красива. Хоча враження, ніби я тут вперше і це якесь інше місто, а не мій рідний Херсон. Тут теж зустрічаємося з друзями, обіймаємося та віддаємо трохи шоколадок дівчаткам. В однієї з них жовто-блакитна стрічка у волоссі.
«Бачите, усе сталося так, як я і казала! Бо я так вірила в наших героїв!».
Усі жартують про миття в тазиках та коньяк при свічках. Сухий закон так, але нервова система підірвана. Три тижні без світла й води втомили. Але всі сподіваються, що потихеньку все має налагодитися.
На набережну не можна, бо з лівого берега працюють снайпери.
Маємо до сутінків закінчити всі справи та повернутися в Одесу. Дорогою на виїзд заїжджаємо ще в Чорнобаївку. Ці безстрашні люди влітку виростили виноград під обстрілами, тому з нами до Одеси їдуть декілька пляшок Чорнобаївського вина. Жартуємо, що з нинішньою популярністю Чорнобаївки вино можна продати в столиці за нормальні гроші. На прощання фоткаємося з кошеням, якого наші друзі взяли до себе на додачу до трьох собак.
Якого розміру серця в херсонців? Де вони беруть сили, щоб сміятися?
Черга на виїзд є, але геть не велика, видно, що система відпрацьована, бо на перевірці документів стоїть десь семеро поліцейських, рухаємося швидко.
Назад їдемо мовчки, тільки роздивляємося розвалені села з обох боків від дороги, якою їздили сотні разів.
Поки їдемо, остаточно налагоджується зв’язок – читаємо про всю Україну без світла й води. Зітхаємо. І лише співаємо українських пісень, що рандомно обирає для нас плейлист.
Усі фото: Арсен Петров
Джерело – Гривна
