«Коли ставало гучно, то ми спускалися в підвал. Я не могла пояснити молодшій дочці Насті, у якої синдром Дауна, що відбувається, бо сама в це не вірила, і так страшно мені не було ще ніколи в житті. Іноді могла голосно розмовляти, коли треба було сидіти тихо. Чоловік постійно наказував нам мовчати, бо поруч було чутно автоматні черги чи вибухи. Старша донька брала з собою навушники й слухала музику. Ось так і рятувалися в окупації».
Про життя своєї сім’ї в окупації та виїзд розповіла команді «Херсон плюс» херсонка Тетяна Михайлова.
Це той випадок, коли підвал уже став місцем чаювання та поїдання смаколиків. Бо тільки так херсонська родина Михайлових могла відволікти дітей від постійних вибухів та обстрілів. Місяці окупації давали про себе знати, коли від кожного шурхоту здригаються не лише малеча, а й дорослі. Тож було прийнято рішення про виїзд. І зараз херсонці – переселенці на Закарпатті.
ЦЕ БУЛО ПЕКЛО В ОКУПАЦІЇ…
Протягом доби, якщо не спали, дорослі моніторили херсонські чати, дивилися відео, читали публікації, щоб знати, що відбувається в місті.
«Ми бачили як російські військові йдуть нашими вулицями, як їде військова техніка, і як їх багато. Як вони стріляють в людей, будинки, автівки. Ми жили неподалік Бузкового парку, пам’ятаю, 1 березня було гучно, тоді загинуло багато херсонських хлопців», – розповідає пані Тетяна.
Та справжнім випробуванням для родини стали пошуки ліків, специфічних продуктів харчування, враховуючи непереносимість глютену й лактози в 10-річної Анастасії.
«Першою моєю справою було придбати необхідні продукти для Насті. Ми всі запам’ятаємо ті величезні черги за продуктами, ліками й готівкою. Уперше я заплакала під час війни, коли взяла в руки безкоштовний хліб, привезений волонтерами. Тоді ми не знали, чи буде він завтра в Херсоні. Щодня ми виходили на пошуки продуктів харчування, засобів особистої гігієни. І ось один такий похід міг затягнутися на години», – додає херсонка.
ЗАДРАДИ ПОРЯТУНКУ ДІТЕЙ…
У дорозі їх могли просто розстріляти, але задля збереження власних дітей все ж вирішили ризикнути й виїхати з тимчасово окупованої Херсонщини. Родина розуміла, під час обшуку квартир окупанти не оминуть їхню оселю, і тоді моральні наслідки для дітей будуть неминучі.
«Їхали ми через Снігурівку, по дорозі бачили згорілі воєнну техніку й автівки херсонців, пошкоджені будівлі, нерозірвані снаряди, заміновані поля. Перед російськими блокпостами в машині всі завмирали. Настя їхала в мене на руках і була в обіймах. У неї сенсорні порушення, вона постійно щось гризе або перебирає пальчиками. Тому я їй купила спеціальну гумову іграшку. Наприкінці нашого шляху, я побачила, що велика частина іграшки була згризена, звісно, Насті було важко психологічно», – ділиться пані Тетяна.
До того ж у Насті, окрім синдрому Дауна, є складне ортопедичне захворювання, яке в Херсоні відмовилися лікувати. У 2 роки Настя могла залишитися без ноги, але на допомогу прийшли лікарі з Київського Інституту травматології та ортопедії НАМН України. Якщо б родина залишилася в окупації, то операція була на межі зриву, адже отримати нормальне лікування в Херсоні наразі неможливо.
«З того часу ми щопівроку відвідуємо лікарню в Києві. На червень було заплановано операцію, і ми її зробили! Це було ще одною причиною, чому ми все ж вирішили виїхати на підконтрольну територію. У Києві ми знайшли прихисток, небайдужі люди надали візок та організували реабілітацію», – каже пані Тетяна.
ТРЕБА РЕАБІЛІТУВАТИ ВІД СТРЕСУ
Як у тимчасовій окупації, так і на підконтрольній території Тетяна Михайлова намагалася відволікти доньку з особливими освітніми потребами від негативних наслідків війни. Зі слів пані Тетяни, найкращі ліки від стресу – спілкування з друзями та творчість.
«Ми проводили онлайн-заняття з дітьми в Херсоні. Пам’ятаю, як за вікном були чутні вибухи, а ми далі продовжувати показувати виставу. Я була у такому стресі, переймалася за дітей, але намагалася триматися, посміхатися, щоб вони поступово налаштовувалися на позитив. Зараз усі наші знайомі, усі, з ким ми дружили та спілкувалися в Херсоні, розкидані по світу, а Настя ось уже першого вересня піде в нову школу. За багато років експериментів і пошуків в Херсоні ми знайшли «наших» спеціалістів – корекційного педагога, логопеда, інструктора з плавання, тренера з танців. Наразі треба починати все спочатку. Змінилося коло спілкування, умови проживання. Ми розуміємо, легко не буде, але маємо пройти цей шлях і не втратити дорогоцінний час. Будемо разом звикати, знайомитись, вчитися. Вірю, у неї все вийде», – додає жінка.
Та попри тяжку ситуацію в країні й гарний прийом на Закарпатті родина Михайлових запевняє: Херсон – це Україна. Це їхнє рідне місто, яке вони люблять ще більше, знаходячись за сотні кілометрів. Тож на запитання про повернення на південь України відповідають так:
«Настя сумує за своїми «сонячними» друзями з Херсона, іноді я їй показую їх на відео в телефоні й вона посміхається. Діти постійно сумують за домом, як і вся наша родина. Вони хочуть повернутися, бо попри війну, окупацію, збереглися в пам’яті позитивні моменти з життя до 24 лютого… Тож ми віримо Збройним силам України та в те, що скоро повернемося додому», – наголошує родина Михайлових.
Джерело – Гривна
