«Ця війна або буде виграна, або програна, у Херсоні. І йдеться про майбутнє не лише України чи Росії, а майбутнє всієї Європи», – говорить у розмові з «Голосом Америки» британський журналіст Дейвид Патрікаракос (на фото), який пише для таких видань, як The New York Times, Financial Times, Wall Street Journal, Newsweek, Foreign Policy та інших.
Поки увага спостерігачів прикута до подій на Донбасі, він каже, що саме доля українського півдня вирішить, чи зможе Україна далі існувати як незалежна держава, чи програє разом із Заходом. Тому що відрізана від моря Україна позбавиться свого економічного потенціалу, а програш у війні України означатиме, що Захід нічого не може протиставити Росії, і Кремль може піти далі, вважає британський журналіст.
На його думку, Молдова, Грузія будуть наступними, бо «Путін не зупиниться, бо чому б він мав зупинятися»?
Британський журналіст Дейвид Патрікаракос вперше потрапив в Україну у 2014 році, одразу на Донбас, у зону бойових дій. Відклавши свою стипендію в елітному Єльському університеті, він поїхав писати про те, як російські сили загарбали український Схід. Як він зараз розповідає, Патрікаракос був першим західним журналістом у Слов’янську, коли проросійські сили захоплювали там першу місцеву поліцейську дільницю.
Пробувши майже рік на цій війні, Дейвид написав книжку «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у 21 столітті». Видання вже перекладено українською. Він був свідком того, як українці за допомогою соцмереж збирали гроші на обмундирування для своїх військових, як громадянське суспільство змінювало не лише армію, але і саму країну.
Новий етап війни, що розпочався в лютому 2022 року, знову привів Девіда Патрікаракоса в Україну. Він побував на півночі, де точилися бої за столицю, а потім – східніше, за Харків, також на вже знайомому йому Донбасі й на півдні. Про Херсон і про те, як живуть там нескорені українці, Девід Патрікаракос нещодавно написав у статтю «Всередині українського опору», яку опублікувало видання UnHerd. Це – незалежна платформа, яка, як кажуть її засновники, розповідає про те, про що рідко можна почути у західних ЗМІ. Видання працює для тих, хто не хоче почуватися у стаді, мовиться на їхньому сайті. У назві видання – гра слів: unheard англійською – нечувано, або не почуто. Тоді як Unherd – поза стадом.
Дейвид Патрікаракос, британський журналіст. Фото зроблене у Салтівці, що у східній частині Харкова.
– Дейвиде, у своїй статті ви говорите, що українці в Херсоні переживають дуже складні часи. Ваші співрозмовники говорять про довільні арешти, катування, позасудові вбивства, все те, про що ми чули в інших містах, звільнених з-під окупації. Але у випадку Херсона ви також розповідаєте про спротив – від розклеювання листівок до вбивства колаборантів. Це те, про що на Заході можна рідко почути.
– Херсон переживає дуже складні часи. Це – регіон, який пройшов неймовірну еволюцію за ці 8 років, які я знаю Україну. У 1991 році створилася незалежна держава, але ще не було нації. Зараз вона формується в надзвичайно важких умовах. На сході було багато проросійських настроїв, люди не знали, для чого потрібна Україна, але зараз ситуація є інакшою.
Це війна за незалежність. І саме в Херсоні вона буде виграна або програна. Не лише для України чи Росії, а для всієї Європи.
Звичайно, шкода будь-якої території, але на Донбасі росіяни порядкують вже 8 років, це поруч з російським кордоном. А південь – це вихід до моря для України. Херсон, Миколаїв, Одеса – якщо всі вони будуть в руках Росії, то Україна буде сухопутною державою, і на цьому її історія закінчиться.
Але українці не здадуться. Ця війна – за незалежність. Кожен українець знає, що це – боротьба за виживання. Кожен знає, що відбувається в місцях, які захопили росіяни. Вони стають черговою Бучою.
– Ви говорите, що розмовляли з людьми в Херсоні, і вони розповіли вам, як викрадають проукраїнських активістів, про те, як грабують звичайних українців і підприємців, що змушують брати російське громадянство, якщо людина хоче отримувати зарплату чи пенсію. Як ви з ними спілкувалися? Чи перевіряли ці факти?
– Я розмовляв з сотнями людей в Україні. З мешканцями Херсона, активістами, я говорив через посередників. Частина цих людей виїхала, частина залишилася, і я не можу розповісти, як саме була організована ця розмова, бо це дуже небезпечно для них.
Я говорив з тими, кому я довіряю, бо я перевіряв цих людей. Те, про що говорили активісти, потім підтверджується через соціальні медіа, відео, фото. Те, що я не міг перевірити, я цитую експертів, наприклад Сергія Данилова з Центру близькосхідних досліджень.
Але цілком очевидно, що місто бореться, що в ньому іде дуже серйозна партизанська боротьба. Є докази цього. Вони борються за символічний простір – розклеюють листівки, вивішують українські прапори, фото колаборантів, які потім зазнають смертельних нападів. Росіяни також це підтверджують у своїх новинах. Тому в мене немає питань щодо надійності фактів.
Херсон – незвичайне місто. Це місто з самого початку окупації продемонструвало спротив, але воно стало проукраїнським по-справжньому вже за останні 8 років, внаслідок російського нападу, дій Путіна. І це місто, де йде дуже активний спротив. Там підривають машини з російськими колаборантами, де російські солдати бояться ходити по місту. Вони бояться проводити референдум, щоб приєднати Херсон до Росії.
– Багато оглядачів на Заході говорять, що деякі їхні політики лише шукають приводу для того, щоб змусити українців домовитися з Москвою про передачу Росії частини території в обмін на обіцянку миру. І те, що ви описуєте у статті, наприклад, підрив автомобіля з представниками влади, які перейшли на бік Росії, чи не буде це ще одним аргументом, що українці використовують насильство, вони не є цілком невинні жертви, мовляв, не треба їм допомагати?
– Це – війна. І вбивати військових є законно, за Женевською конвенцією, бо солдати вважаються військовою ціллю. Так само, як і представники окупаційної влади, і ті, хто їй допомагають. Ніде не написано, що люди не можуть чинити спротив окупації. Вони мають обов’язок чинити спротив окупації, це їхнє моральне і юридичне право.
Я визнаю, що я не є нейтральним, але як журналіст я зобов’язаний говорити правду. І якщо б я побачив чи дізнався, що якийсь українець скоїв воєнний злочин, я б про це повідомив. Але я маю величезну повагу до українців, я бачу, через що їм доводиться проходити, і з якою відвагою і гідністю вони проходять через ці надзвичайно важкі випробування.
Люди сподіваються, що Україна незабаром перейде у наступ і звільнить Херсон, це дуже виснажливо для людей навіть жити в окупації, не кажучи про те, щоб чинити опір їй.
Але українці пам’ятають свою історію. Один чоловік в Харкові мені колись сказав, що за останні 100 років українці або боролися за своє існування, або гинули. Зараз вони знову борються і знову гинуть. Дуже багато гине. Але вони знають, що якщо вони не боротимуться, загинути може ще більше. Досить згадати Голодомор і подивитися, що Росія зараз робить з українським збіжжям.
Але цього разу опір чинить вся нація, дуже згуртована нація. І росіяни за жодних обставин не зможуть її перемогти. Бо після Бучі, після інших міст, які пройшли окупацію, українці ніколи не здадуться.
Ви навіть не уявляєте собі, наскільки цей образ незламних людей привабливий зараз у світі, яку притягальність «м’якої сили» мають українці. Я був у Гані, в Африці, коли почалося широкомасштабне вторгнення в лютому. Я проїжджав по вулицях і бачив синьо-жовті світлові банери. Якби українці здалися за кілька днів, як це собі уявляли в Москві, цього б не було. Про Україну так би ніхто і не дізнався. Але тепер в усьому світі навіть, якщо не знають про Україну нічого іншого, то вони знають, що там живуть мужні і свободолюбиві люди.
Усі люблять переможців. Україні допомагають, бо вона бореться і перемагає. Якщо ви говорите про політиків, які мають сумнів, чи варто допомагати Україні, то я їм кажу, що ми пройшли вже 80% шляху, українцям залишилося небагато до перемоги. Тому їм потрібно максимально допомогти зараз, і для розбудови країни після війни Україні потрібен План Маршалла.
В Україні дуже потужне громадянське суспільство, дуже мотивоване. І якщо ви мене спитаєте, де молода людина з доброю освітою, зі знанням мов і технічно підготовлена буде мати краще майбутнє, я скажу, що в Україні. Молодим росіянам я зараз не заздрю. Я не бачу жодного майбутнього для них.
Журналіст Дейвид Патрікаракос говорив з журналісткою «Голосу Америки» з Афін, де він працює над своєю новою книжкою. Його нове видання також частково буде присвячене Україні.
Джерело – Гривна