Останній бій Олексія Ронського відбувся 1 березня 2022 року в Бузковому парку Херсона, що став одним із символів відданості і сміливості у цій кривавій війні.
Волонтерка Оксана Погомій, яка збирає матеріали про загиблих херсонських тероборонівців, написала, що Олексій з 2017 року упродовж трьох років воював на cході у складі 30-ї бригади. Був механіком-водієм БМП, мав військове звання "старший сержант". Хлопець отримав бойові нагороди, був поранений, потім звільнився. У свої 24 роки він був ветераном АТО.
- Він вирощував кактуси, у нього жили фазанчики і декоративні кролики. Посадив виноград, - розповідає Оксана Анатоліївна, мама Олексія.
Жінка згадує, що коли в дитинстві хлопця питали, що він робить, той відповідав: «Щось чудю».
- Показала йому, як вирізьблювати по дереву. То він пробував, картини лобзиком вирізьблював, бо ж мав і тому навчитися. Коли був малим, робив на замовлення табуретки, - каже пані Оксана.
Вона розповідає, що Олексій міг щось “учудити” й на уроках.
- От прибігають якось дівчата зі школи (а я в магазині працювала) і кажуть: “Тьотя Оксана, Олексій знов урок зірвав - співав”. Коли у сина запитали, чому він співав, він пояснив: “Класу було нудно, ще й вчителька кричала. От думав, щоб усім веселіше стало, то й заспівав”, - розповідає мама Олексія.
За її словами, Олексій був спортивним, міг займатися на турніку цілий день. Переживав, коли мама курила, казав: “Гроші - нехай вже, а здоров’я?!” Вона виправдовувалася та відповідала: “Та я ж із тобою на стадіоні бігаю”. А ще Олексій разом із мамою рибалив.
- Казав: “Може, я на рибалку змотаюся?” От захотілося йому вночі на рибалку. А я йому: “Синку, а я?”. Перепитував: “То ти зі мною?”. Ну, пішли на рибалку, - розповідає Оксана Анатоліївна.
За її словами, у дитинстві Олексій усе казав, що буде лікувати людей.
- Він почує, як старші люди щось радять, і вже приходить та каже: “От, треба зібрати цвіту з каштана, щоб ти ноги розтирала, бо вони в тебе болять”, - згадує жінка.
Розповідає, що Олексій навчався у Миколаєві на автомеханіка, водночас встигав працювати в автосервісах.
- Їхала на заробітки, а він стоїть такий - вищий мене зростом - і каже: “Ти мене кидаєш”. Пояснювала йому, що мушу заробити, щоби вивчити його та брата, - розповідає жінка.
Потім була контрактна служба в армії. Мама про це дізналася від знайомих, які розповіли, що бачили її сина в новинах про навчання. Згадує, що вона передивлялася відео із тих навчань, і її син був найвищим з усіх.
Після нетривалого перебування вдома Олексій казав: “Мама, треба до хлопців”.
- Він мені повторював: “Мама, ти не розумієш, що там робиться”. І справді, поки воно нас не зачепило, ми цього не відчували, - зауважує жінка.
Олексій часто розмовляв із побратимами телефоном, та не хотів, щоби мати чула ці розмови. Вона розуміла, що син планує повернутися на війну.
- Я починала його сварити. А він казав: “Мама, треба йти туди, хлопцям допомагати. Якщо нас там не буде, росіяни завтра будуть тут”, - згадує.
Перед повномасштабним вторгненням РФ Олексій проходив військово-лікарську комісію. Пані Оксана дізналася про це пізніше, з його документів.
- Щойно почалося широкомасштабне вторгнення, прибіг додому із заводу, документи вхопив, щось накидав у рюкзак - і полетів, - згадує пані Оксана. Олексій попросив маму передати йому бронежилет, тепловізор, приціли. Його шеврони, копії документів (посвідчення УБД і паспорт), нагороди, грамоти вона потім прикопає на подвір’ї. Оригінали документів, які взяв із собою Олексій, втрачені.
Росіяни проводили обшук у них вдома в Херсоні під час окупації.
- Стоїть воно, риється у тих коробочках з рибальськими снастями Олексія. Знайшов патрончик: «Посмотрим, не с этой ли партии». Кажу: «Віддай сюди, це - пам'ять». Забрало, скотина. Штани Льошині у мазуті лежали - він ремонтував машину і кинув їх, так і поклала на тумбочку. Ні, воно всі кишені перевірило, - згадує пані Оксана.
Кохана Олексія - Світлана, каже, що які б проблеми не траплялися у житті, він завжди був позитивний.
- У нього всі проблеми вирішувалися. Коли всі сумували, він намагався перевести на жарти і заспокоював: “Прорвемося, все буде добре”. Жага до життя у нього була така. Ми мали одружитися, саме на березень 2022 року планували, - каже Світлана.
Вони познайомилися у 2019 році, коли Олексій був на сході. Дівчина чекала на його повернення. Потім думали поїхати у Польщу на заробітки. Але згодом Олексій сказав, що хоче повернутися до побратимів. «Ти ж зрозумій, хлопцям тяжко там», - казав він коханій.
У Світлани є донька від першого шлюбу, нині їй десять років. Коли дівчинка бачить світлини, відео з Олексієм, плаче і запитує: «Мама, за що вбили Льошу?».
- Він душі не чув за донькою, уроки з нею робив, бо в мене нервів не вистачало. «Не кричи на дитину, я сам», - казав мені. Коли я починала прибирати, їсти готувати, він наполягав, щоби ми разом усе робили, - згадує Світлана.
Розповідає, що коли почалося широкомасштабне вторгнення, Олексій одразу записався до херсонської тероборони.
- Я у нього запитала: “З чим ти підеш? Немає з чим воювати у ТрО. Давай вибиратися через Миколаїв і підеш у бригаду до своїх”. Але Олексій сказав, що вони будуть тримати оборону в Херсоні, щоб росіяни до нас не дійшли, - розповідає Світлана.
Вона мешкала у сусідньому з його батьками селі, під час окупації росіяни не вийшли на жінку - її ніхто не здав, з обшуком до неї не приходили. Але, розуміючи ризики, переховувалася у сестри, потім виїхала з дитиною з окупації. Зараз дуже хоче повернутися на Херсонщину і піти на могилу до Олексія.
- Таких, як він, не було і не буде, - каже жінка.
Вічна слава і шана Герою!
Фото із сімейного архіву та соцмереж
Джерело – Укрінформ