Херсон – жовто-блакитний, такої кількості патріотичної символіки тут ніколи, напевно, не було раніше, нині це йде від місцевих мешканців. У Херсоні люди плачуть від радості - їх визволили. Багато містян з українськими прапорами – хто тримає в руках, хто замотався у стяг, як у «броню», херсонці діляться з журналістами емоціями усі ці дні після звільнення. У соцмережах дискутують, назвати в майбутньому 11 листопада днем визволення чи, може, перенести на цю дату день міста?
Українському Херсону потрібно багато що розповісти світу – і про те, що місто жодного дня не здавалося, і про рух опору, і про катівні, і про розстріляну в Бузковому парку тероборону, і про колаборантів.
ПРО КОЛАБОРАНТІВ: НЕХАЙ ВОНИ ТЕПЕР БОЯТЬСЯ
Жінка з українським прапором Ірина Лебідь каже, що життя в окупації, під ворожими автоматами – це жахливо важко. Траса поряд – російські військові шастали навколо. Жила в окупації з 80-річною мамою, виїхати спочатку не вийшло, хоч і було куди, а от діти зуміли вибратися з маленькою дитиною в Грузію. Уточнює: самі евакуювалися, не «з тими».
«Ми чекали звільнення - це точно. Перші почуття, коли дізналися про звільнення – прийшла наша сусідка, вона була в центрі, а ми ж тут сидимо, на околиці, і сказала, що у нас там уже український прапор. Я ж швиденько - за прапор (свій – ред.). Потім побачила машину військових, ми вискочили з двора, Боже, як ми їх цілували… На другий день інші прийшли, ми знову виходили з прапором цим», - каже херсонка.
Поки ще у місті тривають стабілізаційні заходи, бо тут іще можуть переховуватися переодягнені російські військові. Також триває розмінування інфраструктурних об’єктів та адмінбудівель, кажуть, росіяни замінували все, що могли, і зруйнували також.
У Херсоні немає світла, відповідно, не працює водогін і каналізація, немає тепла. Лише почав потрохи з’являтися український мобільний зв'язок, який окупанти перервали ще 30 травня. Люди звикли чистити мобільні телефони (знаю з власного досвіду, звичка чистити месенджер доведена до автоматизму, і від неї не відразу відходиш, - авт.). У місті вже роздають гуманітарку.
Херсонка розмірковує: ще могли залишитися колаборанти, але коли їй радять бути обережнішою про всяк випадок, вона відповідає, мовляв, нехай зрадники тепер бояться. Розповідає, що були серед тих, хто виїхав, коли військові рф оголосили «евакуацію», не лише залякані містяни — повтікали й ідейні зрадники.
Молода херсонка Христина каже, що коли побачила наших, то стало не так страшно, навіть коли звучать вибухи. А в місті часто «прилітає», от і 16 листопада росіяни обстріляли з мінометів Херсон, загинув чоловік.
Ганна Олександровська також вийшла з українським прапором. Вона розповідає, що вчителька і підкреслює – української школи. Під час окупації росіяни намагалися організувати школи за своєю програмою навчання – відкрили кілька навчальних закладів, з інших вивозили комп’ютери та всіляку техніку. Ганну навіть за особистими речами не пустили у школу. Працювали вчителі української школи дистанційно, особисто у неї, каже жінка, навіть думки не було навчати дітей за програмою ворога.
«У ніч з 9-ого на 10-е вибухів було дуже багато. Ми знали, що вони відходять. І зрозуміли, що вони знищують. У нас вежа телевізійна - її знищили, електромережі. Дуже не вистачало новин. Люди зараз повиходили, а так - усі ховалися», - ділиться пережитим Ганна.
Перед цим росіяни проводили свою «евакуацію» - телефонували, а ще за день від них надходили десятки повідомлень. Казали брати з собою валізу, гроші, документи і виїжджати.
«І є люди, які не витримали, велике психологічне навантаження було, і вони поїхали… Уже телефонують - повернутися хочуть», - каже пані Ганна.
Херсонка Надія розповідає, що після 11 листопада повітря стало іншим, дихати стало легше.
«Ми зрозуміли, що наші на підступах – от-от. Але інтернету, зв’язку - нічого нема. Зранку 11 числа ми приїхали з ринку, тільки зайшли додому, Ірина, сусідка, кричить: “Надя, наші у місті!” І ми почали всі обійматися і цілуватися. Наступного дня вже поліція їздила», - розповідає вона.
Її будинок біля Бузкового парку, де 1 березня у бій проти російських загарбників вступили тероборонці. Бачили місцеві жителі тіла полеглих земляків, розстріляні дерева і поруйновані стовпи навколо. Як розповідають правоохоронці, тероборона вступила у бій проти броньованої техніки ворога. Великокаліберні кулемети проти коктейлів Молотова.
Героїчна історія і про те, як поховали тероборонівців. Укрінформ розповідав, що священник Православної церкви України Сергій Чудинович 2 березня звершив чин поховання бійців херсонської ТрО, які загинули в ході бою з росіянами у Бузковому парку по вул. Нафтовиків. Дані про полеглих бійців ТрО та місце їх поховання фіксувалися.
«Ми зможемо провести церемонію перепоховання і попрощатися з загиблими у свій час, нині діяли за наявних обставин», - казав тоді священник.
За його словами, комунальне підприємство зробило все, щоб херсонці були поховані. Робили це у складних умовах, ризикуючи, адже комунальникам довелося проїжджати через ворожі блокпости і працювати на території, оточеній військом агресора. Священник просив тоді помолитися за людей, які виявили надзвичайну мужність у нерівному бою.
НАЙСТРАШНІШЕ БУЛО ЦІЛОДОБОВО ЧУТИ, ЯК КАТУЮТЬ ІНШИХ
Наразі відомо про 43 потерпілих – цивільних, до яких російські агресори застосовували тортури. І то лише ті, що вже звернулися до правоохоронців самі, або це зробили їхні родичі. «Ми розуміємо, що їх буде набагато більше, проводимо слідчі дії», - каже керівник Херсонської обласної прокуратури Володимир Калюга.
Уже встановлено, де були чотири катівні та ще сім місць, у яких незаконно утримували наших громадян. Як пояснює журналістам заступниця міністра внутрішніх справ Мері Акопян, українські правоохоронці вже мають досвід пошуку таких об’єктів в інших областях. «Ми точно розуміли, що в Херсоні їх має бути декілька, й одразу поліцейські сили і СБУ почали шукати, де саме тримали цивільних людей, де саме відбувалися тортури. І такі чотири катівні, як зазначив колега, вже знайшли. Зараз ви знаходитеся у дворі цієї будівлі, і ви зможете побачити всередині, що там відбувалося… ви зможете навколо себе побачити докази, і ті речі, які використовували окупанти», - каже вона.
Журналістів, серед яких і представники іноземних ЗМІ, привезли на вул. Теплоенергетиків, 3, де ізолятор тимчасового тримання росіяни перетворили у таку катівню. Представників ЗМІ попередили, що вибухотехніки працюють у будівлі перший день, оглянули поки що лише коридори, тому заходити у всі кімнати не можна.
Щодо саме цієї катівні наразі відомо лише про тих, хто вижив. А, наприклад, на звільненій Бериславщині вже відомі факти загибелі людей від побиття в одній із катівень.
«Коли бачиш стілець, до якого прив’язували, і бачиш, що лежить металева труба, якою крутили руки, або протигаз, який надягали на голову, і так не давали людині дихати… застосовували електрострум, били руками й ногами...», - каже Калюга.
Так вийшло, що одним із російських бранців із катівні на Теплоенергетиків, 3, виявився херсонець, про якого до 24 лютого розповідав Укрінформ. Це Максим Негров, колишній військовослужбовець і учасник бойових дій на сході України. Перед широкомасштабним російським вторгненням він мав плани на мирне життя, казав, що душа лежить до будівництва: щоб від «богині війни» повертати борги «богині архітектури».
Викрали його росіяни 15 березня. Свій 45-й день народження він зустрів у катівні, де провів понад три тижні.
«Я потрапив сюди вже вночі, до того спочатку був якийсь інший підвал, я так розумію, здогадуюся, що це приміщення або колишнього апеляційного суду, або обладміністрації. Ти сидиш на стільці, зв’язані руки, і коли їм щось не подобалося, я так розумію, це був електрошокер, яким били в район шиї - вуха. Це був початок. Найстрашніше було чути цілодобово, як катують інших. Це страшенні крики, і це було особисто для мене найгірше», - каже Максим.
Не давали спати: судячи «з ароматів», після зловживання алкоголем кати входили до камери, підіймали і вимагали вигукувати «Слава россии» або співати гімн росії.
Не дозволялися передачі, жодних зв’язків із родинами. З харчування був пакетик з кашею, до речі, вітчизняного виробництва - це 300 грамів їжі на добу. Потім, вже пізніше, цей пакетик був на 2 доби, на 3 доби. Казали, що і Київ «пал», і Харків «пал», і в місті Лева вже поляки. Проте через відкриті вікна бранці чули, як працює наша арта, для нас це було найголовніше, а не слова ворога, каже Максим.
Журналісти запитали його думку: кати це робили з власної ініціативи й бажання чи за наказом? «Це був мікс, вони ненавиділи все українське, і вони виконували наказ», - каже херсонець.
У катівні привозили всіх, хто мав стосунок до ЗСУ, правоохоронних органів, активістів, журналістів. А найперше, що цікавило, - зв’язки зі спецслужбами або розвідувальними органами України.
Негров каже, що у березні ставилися ще відносно «лайтово» - не так страшенно катували і били, тому що росіяни відчували себе тут господарями. Але чим активніше діяв рух опору, тим ставлення до бранців ставало жорстокішим, щодня все жахливішим. Звісно, та «лайтовість» зрозуміла лише тим, хто все це пережив і вижив. Проте Максим постійно згадує тих, хто був у катівнях пізніше, хто досі ще там, кого вивезли на лівобережжя – і каже, що їм найважче.
«Я спілкувався безпосередньо з людьми, хто перебував тут і 30, і 50, і більше діб. Розумієте, люди, які виходили з цього приміщення, не були скорені», - каже він.
Відпустили його росіяни, бо не змогли довести, що він має зв'язок з рухом опору. Зрештою, навіть процес звільнення з полону росіяни обставляли, як кати: просто за парканом бранців не відпускали. А надягали людині мішок на голову, вивозили в поле або десь на околицю міста - і лишали.
«Тут убили і закатували дуже багато людей. Ми тільки 11 листопада почали розуміти, що вже вільні, й почали збирати інформацію, хто живий, хто міг звідси вийти», - пояснює Максим журналістам.
Його розпитують і про те, як повертався до життя після катівні. Каже, що тоді, у квітні, його підтримала родина, на нього чекала донька.
Керівник Херсонської обласної прокуратури, своєю чергою, каже, що наразі відомо вже про викрадення 869 цивільних людей як на деокупованій території, так і на тій, що ще не підконтрольна нашому уряду. Разом з тим, відомо про звільнення 480 цивільних осіб. Тож зрозуміло, що інші або ще в полоні, або їх, на жаль, уже нема.
Валерій Лебідь, Херсон
Фото Ніни Ляшонок
Джерело – Укрінформ
