Після початку повномасштабного вторгнення Херсонська поетеса Альона Мовчан залишилася в місті разом із немовлям на руках, без змоги вийти на мітинг чи сказати правду вголос. Замість цього вона писала — щодня, всупереч страху, обстрілам і загрозам. Її вірші стали хронікою життя під окупацією, мовчазним, але чітким криком опору. Нещодавно Альона Мовчан отримала Президентську стипендію для молодих митців, що стало визнанням її внеску у розвиток культури й силу духу херсонців.Про окупацію, творчість і внутрішній спротив поетеса розповіла Українській Службі Інформації.
«Ми прокинулись не від грози. Це були вибухи»
Альона Мовчан — поетеса, культурна діячка і волонтерка з Херсона. Її поезія — не лише література, а форма спротиву. Після початку повномасштабної війни вона залишалася в окупованому місті разом із новонародженим сином і продовжувала творити, попри загрозу життю. Сьогодні вона не виїхала з Херсона і далі живе та працює під щоденними обстрілами.
Я взагалі вірші пишу давно. І всі роботи, навіть чоловік — усе в моєму житті прийшло через вірші. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я прокинулась від вибухів. Це був не грім. І я почала знову писати — багато, регулярно. Це було моїм способом не зійти з розуму, – розповіла УСІ поетеса.В останні роки до війни поетеса менше писала. Наприкінці 2021-го вийшла її поетична збірка, і вона гадала, що це — можливо, остання. Її енергія була спрямована в організацію літературних подій, таких як херсонський поетичний вечір «Поетична шафа». Але вторгнення все змінило.
У мене була маленька дитина — місяць виповнився 26 лютого. Я не могла вийти на мітинг. Але я писала. Це був мій спротив. Я викладала вірші в соцмережі, бо не могла мовчати. І люди писали: «Це голос Херсона» – додала дівчинаПоезія під прицілом
У період окупації Альона писала з ризиком для життя. Знайти вайфай, опублікувати вірш — це був справжній квест. Вона продовжувала проводити літературні заходи онлайн, використовуючи будь-яку можливість.Бувало, я ловила інтернет під квітковими магазинами. Проводила онлайн-зустрічі під будкою КПП ДСНС. Вдень там стояли орки, а ввечері я — з піврічною дитиною — проводила літературну сцену, – каже Альона
Її неодноразово додавали в прокремлівські списки «нацистів». Її фото і прізвище були в пабліках. Один дзвінок із пропозицією провести захід на День захисту дітей остаточно змусив її вимкнути українську сім-карту.
Я тоді сказала: я не буду тікати. Завтра в мене захід. І я лишилась. Не усвідомлювала небезпеки. Психологічно здавалося, що в них іграшкові автомати. Це допомагало не боятись, – ділиться спогадами поетеса.
Попри ризики, вона не зупинялась. За півтора року зібрала близько 30 віршів, які увійшли до збірки «Дім-дим». Це голос спротиву, біль і ніжність, вписані в ритм війни.
Херсон — любов і біль
Альона неодноразово стикалась із погрозами, непрямими доносами, спостерігала, як навколо неї люди погоджувалися на співпрацю з окупантами.Її чоловік — пожежник, якому теж пропонували співпрацю. Але він, як і багато колег, відмовився.
Вона боялася за нього, боялася за дитину. Вночі не могла спати, перечитувала українських авторів — Тетяну П’янкову, інших сучасних письменниць. Трималася завдяки книгам.
Було багато шоків. Я спілкувалась із людьми, які, як потім дізналась, співпрацювали. Це був удар. Добре, що ми були обережні. Окупація — це коли ти живеш у своєму місті, але не вільний. Я написала про це роман «Окупація». Він є в усіх бібліотеках. Там усе — і коли нас могли розстріляти за чоловікове тату, і коли нас врятувала дитина. Я підходжу до Дніпра, дивлюсь — ось там ми купались, там байдарки. П’ять хвилин човном — і ми були б вдома. Але ми не можемо. Це жахливо, – каже Альона Мовчан.
«Чому залишаєтесь?» — «Бо це Херсон»
Попри обстріли, дрони, постійну загрозу смерті — Альона не виїжджає. Вона залишається в Херсоні. Вірить у людей. І в поезію.Її робота — це література. Це пам’ять. Це спротив. Вона не романтизує війну. Але точно знає: Україна вистоїть, бо її люди — неймовірні. Вони кричали «Слава Україні!» навіть у центрі окупованого міста. І вітали одне одного тихо, але щиро.
Херсонці — неймовірні. Вони довели, що росіян на нашій землі не бояться. І не приймають».«Ми як мурашки. Живемо в клітках. Бо в будь-який момент може прилетіти. Але це — мій дім. І я не поїду! – стверджує поетеса.
«Я писала, бо не могла мовчати»
Її поезія — це документ епохи. Вірші, народжені між обстрілами, за філіжанкою кави в центрі, де навпроти сидять орки. Вірші, які читають як свідчення. Як правду.
Це останній вірш, написала його другого лютого, перший рядок з’явився давно та чекав на свій час. Я його ще жодного разу людям не читала, тож прем’єра:Пахне мокрим асфальтом і порохом місто,
Посірілі від вибухів хмари застигли.
Зі снарядів дівча одягає намисто
І рушає по вулицях мрійно і тихо.
В неї скоро побачення в сукні зімʼятій –
Без електрики праска усе ж не працює.
Очі кольору неба, тіні кольору мʼяти.
Темінь впертих зіниць попри острах вальсує.
Її вихід не перший, та може останній, –
Це не скажуть вуста, але думку не спиниш.
Та втопити життя у німому чеканні
Не для неї.
Йде твердо, трима рівно спину.
рдо, трима рівно спину.
