Данило з позивним “Прокоп” служить в 104 бригаді. Пішов у військо, коли йому було 22. Хоч мав змогу ще кілька років побути цивільним, але те, що він пережив, не залишало шансів, що хлопець вчинить інакше.
“Вісім місяців я прожив в окупації. У мене 9 чи 12 бурятів в хаті жило, а ми з батьком у своєму дворі в погребі поневірялися. Ні світла, ні новин, нічого. Окупанти розказують, що Україна вже все, її немає, а найважче – це голод”, – пригадує воїн.
Потім ЗСУ пішли в контрнаступ. Біля рідного села хлопця велися запеклі бої: “Одного прекрасного ранку, десь о 5-й, наші “бехи” по вулиці проїхали з українськими прапорами та роздавали сухпаї. Я зрозумів, що маю йти звільняти наших людей.
І не допустити, щоб противник так поводився із моїми земляками, щоб люди не пережили те, що пережив я”.
Хлопець пройшов базову загальновійськову підготовку, потім його, як здібного бійця, відправили на навчання в Велику Британію. По поверненню з Туманного Альбіону його навчання не завершилось.
“Командир у мені побачив здібності лідера, рішучість, те, що я швидко приймаю рішення. Таким чином мені дали змогу вивчитися на офіцера. Так я закінчив Одеську академію сухопутних військ, де отримав офіцерське звання”, – ділиться “Прокоп”.
Після цього молодий хлопець прийняв командування взводом.
Свій перший бойовий досвід Данило отримав на Запорізькому напрямку. Там він здобув чимало корисних знань від досвідчених бойових колег. Вони охоче ділилися і, в той самий час, відзначали високий рівень навичок новоспеченого командира взводу.
А далі був дуже важкий Куп’янський напрямок. Вже з першого виходу було зрозуміло, що тут доведеться нелегко: “Ми з хлопцями одразу ж потрапили у ворожу засідку. Просувалися густою посадкою, усі завантажені, бо тягнули БК на позицію, аж тут по нас дві кулеметні черги. Ми подумали, що то наші не розпізнали та крикнули, що ми свої, а звідти у відповідь матюки та заклик здаватися”.
Військовослужбовці дали бій противнику, але закінчились набої. Залишились лише гранати. Тож вони зачаїлися в надії дочекатися сутінків, щоб вирватися з засідки.
“Лежимо ми десь шість годин, вечоріє. Чуємо, як противник з двох сторін почав нас обходити. Ми подивилися один на одного, я хлопцям сказав: “Вибачте, якщо я щось зробив не так, але нам потрібно рухатись. Або ми ризикуємо, робимо ривок і біжимо зараз, або залишаємось тут назавжди”. Кожен приймав рішення за себе”.
Двоє побратимів вирішили перечекати до ранку, а решта вирушили за Данилом. Ті, хто були з ним, і досі дякують за те, що вибралися живими. На думку молодого командира, він впорався завдяки якісному навчанню.
“Прокоп” зізнається, що не будує жодних планів далі ніж на наступний день, бо ніколи не знаєш чи доживеш на війні до завтра. Але його постійно гріє думка про рідну Херсонщину і про те, що його там чекає батькова справа.
“У батька фірма своя, 600 гектарів землі з технікою. Він це все відновлює після окупантів Кому він її передасть? Він каже: сади, сій, розвивай. І все буде добре. Саме для того я й пішов вчитися на агронома. Але... Прийшла війна і все то поламало. Ну, нічого страшного. Я думаю, все буде добре” – резюмував 23-річний командир.
