Минуло півтора року від часу звільнення правобережної Херсонщини, а цивільне населення регіону продовжує страждати через агресію росіян. Втративши всяку надію на форсування Дніпра та встановлення контролю над усією територією області, окупанти взялись за створення тут так званої “сірої зони” – без українських селян, без військових, без життя взагалі. “Выжигаем правый берег” – відверто цинічно коментують свої обстріли цивільних об’єктів російські окупанти.
Російська авіація, знищивши КАБами цілі села та міста у прибережній зоні, тепер взялась за населені пункти, що знаходяться на відстані 20-30 кілометрів від берега Дніпра. Авіабомби та “Гради” окупантів щомісяця руйнують до 2 тисяч житлових будинків, об’єктів критичної та соціальної інфраструктури на Херсонщині.
Наслідки влучання російського КАБу по житловому кварталу в одному з населених пунктів правобережжя Херсонщини Загострення ситуації викликало вже другу за останні 4 роки хвилю переселення. Херсонці здебільшого мігрують у межах своєї ж області, змінюючи села, в які безперестану летять КАБи, на більш безпечні, все більше віддаляючись від Дніпра та, як самі кажуть – “йдуть на степи”, рятуючи себе і своїх близьких.
Пані Інна більшість життя працювала у сільській школі в Бериславському районі. Вона згадує, що втікати “на степи” люди масово почали з початку російської окупації. Першою в селищі від ударів росіян постраждала саме школа. Навчальний заклад буквально розбирали зсередини, а балки, підлогу та парти окупанти використовували для облаштування своїх бліндажів та укріплень.
Інна Сезоненко поруч із врятованим нею портретом Тараса ШевченкаТоді, щоб врятувати від плюндрування твори українських класиків, педагоги виносили їх зі шкільної бібліотеки, ховаючи на собі або разом з власними речами. Книги складали здебільшого на стодолах під сіном, адже кожні кілька днів у будинках місцевих жителів проходили обшуки, а твори Лесі Українки чи Коцюбинського окупанти прирівнювали до екстремістської літератури. Пані Інні дивом вдалось врятувати портрет Тараса Шевченка, який вона переховувала вдома.
“Не все ми встигли… – розповідає нашим кореспондентам жінка. – Багато томів Шевченка просто розстріляли. Кабінет української мови вони замінували. Книги ми виносили потоптані, розстріляні, діставали їх з-під уламків”.
Після звільнення, восени 2022 року, життя почало повертатись до населеного пункту. Попри близькість фронту, вдалось відновити електропостачання, в селі з’явився Інтернет, діти отримали змогу продовжити навчання онлайн у спеціально обладнаному приміщенні. Проте відносно мирне життя тривало тут недовго і вже за кілька місяців росіяни почали завдавати ударів по правобережжю Херсонщини КАБами.
У переддень нашого візиту на центр населеного пункту впали до десятка російських авіабомб, внаслідок чого постраждали і та ж таки школа, і Сільська рада, а також клуб. Просто на попіл перетворився цілий житловий квартал. Гуманітарний хаб, що забезпечував місцевих та переселенців предметами першої потреби, росіяни також прийняли за стратегічний об’єкт і знесли ледь не до фундаменту.
Зруйнована російськими КАБами школаЩодо подальшої долі своєї школи та й всього селища пані Інна говорить із сумом. Після звільнення правобережжя місцеві почали поступово повертатись сюди, проте російські КАБи змушують їх повторно залишати регіон, можливо, цього разу вже назавжди.
За сталою тенденцією херсонські біженці намагаються обирати для поселення місця, де не лише немає російських обстрілів, а й працюють міжнародні гуманітарні програми. Селище Біла Криниця знаходиться чи не найдалі з усіх населених пунктів Херсонщини від Дніпра, це й зумовило певний “міграційний бум”. Зараз у цьому старостаті кожен десятий – переселенець. Не зупиняє мігрантів і те, що до 50% житла тут було знищено або пошкоджено внаслідок бойових дій.
Села в радіусі 60-70 кілометрів від правого берега річки недосяжні для російських авіабомб, а значить – тут можуть працювати українські та міжнародні програми з відновлення. У Білій Криниці діє понад 10 проєктів із відбудови, роботу яких продовжено і на поточний рік.
Зруйноване внаслідок бойових дій житло в Білокриницькому старостатіПід час боїв за Херсонщину в будинок пані Любові потрапив російський снаряд. Вона кілька разів намагалась повернутись до свого села Кар’єрне Білокриницького старостату, але жити без вікон, дверей і даху досить некомфортно. Потім, за її словами, “прийшли якісь хлопці” і відремонтували її житло.
Тепер жінка навіть не думає про те, щоб кудись виїжджати, тим паче, що всі потрібні для неї зручності повернулись. До переселенців місцеві ставляться з розумінням, адже самі відчули на собі їхню долю. Та й з ними, кажуть, у селах з’явилося якесь майбутнє, адже серед приїжджих багато молодих сімей з дітьми. Місця вистачить всім, адже степ не має кінця чи краю.
Любов, жителька села Кар’єрнеСотні років пращури цих людей рятувались у херсонському степу від набігів кочівників, а згодом від імперських амбіцій сусідніх держав. Зараз, коли чергова орда з півночі зруйнувала все, що було для них рідне і дороге, селяни знову йдуть у ковилову далечінь, сподіваючись перечекати там небезпеку або ж знайти своє майбутнє. Проте будь-яку навалу рано чи пізно українці подолають і, як і їхні прапрадіди, повернуться на обидва береги Дніпра. Головне, щоб, як каже пані Любов із села Карʼєрне, всі були живі-здорові, а в домі був хліб…
